Дике полювання короля Стаха - Страница 55

— Добре, — сумно сказала Яновська. — Його поховали вже.

І я побіг по сходах. Думки мої йшли у двох напрямках. Перший: Дубатовк міг домовитися з Берманом (тільки чому він убив його?). Другий: Горобурда також міг якось залежати від Дубатовка.

Рвонув двері. Назустріч мені з крісла підвівся літній чоловік з гомеричними стегнами. Він здивовано дивився на моє рішуче обличчя.

— Пробачте, пане Горобурда, — різко кинув я, як у вир стрибнув. — Я повинен поставити перед вами одне запитання. Про ваші стосунки з паном Дубатовком. Навіщо ви дали цьому чоловікові так заволодіти вами?

Він виглядав, наче спійманий на місці крадіжки. Його низький лоб почервонів, очі заметушилися. Але, видно, з виразу мого обличчя він зрозумів, що жартувати зі мною не можна.

— Що поробиш… Векселі, — забурмотів він.

І знову я влучив у мішень, цілячись у небо:

— Ви дали панові Дубатовку векселі під маєток Яновської, який вам не належить?

— Це була така мізерна кількість грошей. Усього три тисячі карбованців. Псарня потребує так багато…

Усе починало ставати на свої місця. Пекельний план Дубатовка яснів у моїх очах.

— За тестаментом Романа Яновського, — забурмотів він, оббираючи тремтячими пальцями щось з візитки, — встановлена така субституція. Спадщину отримують діти Яновської… — І жалісливо глянув мені в очі. — Їх не буде. Вона ж помре… Вона хутко помре… П-після них — чоловік. А вона божевільна, хто з нею ожениться?.. Потім наступний східець, останні Яновські. А їх нема, нема після смерті Світиловича. А я родич Яновських по прялі, по жіночій, так би мовити, лінії. Коли не буде дітей і чоловіка — палац мій. — І він застогнав: — Але як я міг чекати? Я весь у векселях. Я така нещасна людина. І більшість паперів скупив пан Ригор… І ще три тисячі дав. Тепер він тут буде господарем.

— Послухайте, — холодно кинув я, — тут була, є і буде тільки одна господиня: пані Надія Яновська.

— Я не сподівався на спадщину. Яновська все-таки могла вийти заміж… І я дав Дубатовку боргове зобов'язання під забезпечення палацу.

— Гаразд. Сором з вами навіть не ночував. Але невже ви не знаєте, що це недійсний з фінансового боку вчинок? Що це кримінал?

— Ні, не знаю. Я був радий.

— А ви знаєте, що ви штовхнули Дубатовка на жахливий злочин, якому й назви людською мовою нема. Чим винна бідна дівчина, що ви захотіли позбавити її життя?

— Я підозрівав, що це злочин, — розрюмсався він. — Але моя псарня…

— Гнида ви! Руки тільки бруднити не хочеться. Вами займеться губернський суд. А поки що я своєю владою посаджу вас на тиждень у підвал цього будинку, щоб ви не могли попередити інших мерзотників. Поки закінчиться ця справа.

— Це ґвалт, — заскиглив він.

— Що ви знаєте про насильство? — кинув я йому. — Що ви знаєте, слизняк?

Через півгодини Ригор заштовхнув Горобурду в підвал без вікон під центральною частиною будинку. Залізні двері з грюкотом зачинилися.

Розділ шістнадцятий

Вогник свічки маячив десь далеко за темними шибками. Коли я піднімав очі, я бачив поруч з ним відбиток свого обличчя з різкими тінями в очницях.

Я розбирав папери Бермана. Мені здавалось усе-таки, що я зможу знайти в них щось цікаве. Берман мав занадто складний характер, щоб жити простою овечкою.

І от я, з відома господині, витягнув усі папери із бюро на стіл, переклав на нього ж книжки, листи, документи й сидів, чхаючи від пилюки, яка густо вкрила ці реліквії.

Цікавого було, однак, мало. Трапився лист від матері Бермана, де вона просила про допомогу, і чернетка листа Бермана їй, де він писав, що на його утриманні перебуває брат, що брат тепер не перешкоджає матері жити так, як вона хоче, а в останньому вони — квити. Це було давно. Який брат, де він тепер?

Потім я знайшов щось на кшталт щоденника, де поруч із грошовими видатками й вельми розумними зауваженнями щодо білоруської історії я прочитав і деякі міркування Бермана. Ось окремі з них:

«Північно-Західний край як поняття — фікція. Річ у тому, можливо, що він кров'ю і мозком своїм служить ідеї цілком усього космосу, а не п'ятьох губерній, розплачується за все і готує у глибині своїй нового месію для врятування людської породи. Тому його доля — покутувати. Йдеться, однак, не про його кращих представників, людей сили, аристократів духу».

— Ач ти, лицар духу, людина сили у драних штанях, — буркнув я.

«Єдина любов моя — брат. Часом мені здається, що всі інші люди є карикатури на нього і потрібний чоловік, який переробив би усіх на його копил. Люди повинні бути людьми темряви. Тоді в їхніх організмах краще виступає наперед те чудово-тваринне, що ми повинні зберігати і любити. Хіба геній не відрізняється від ідіота тільки фіговим листком, який вигадали самі люди.

Білорецький мене дратує своєю звичайністю, і, їй-богу, для нього було б краще, якби він скоріше зник».

— І ще один запис:

«Гроші — еманація людської влади над статками інших (на жаль!). Треба було б навчитися робити мозкову кастрацію всім, хто не вартий свідомого життя. А кращим давати безмежне щастя, бо така річ, як справедливість, не передбачена самою природою. Так і зі мною. Мені потрібен спокій, якого тут більше, ніж де-небудь, і гроші, щоб виносити ідею, для якої я з'явився на світ, ідею великопишної і надзвичайної несправедливості. І мені здається, що першою сходинкою могла б бути перемога над тим, до чого прагне моє тіло і що, однак, необхідно знищити: над господинею Болотяних Ялин. Вона все одно засуджена сліпою долею на знищення. На ній прокляття збувається появою дикого полювання під мурами палацу. Вона міцніша, ніж я думав, — досі не збожеволіла. Король Стах не сильний, і виправити його помилки суджено мені. І, однак, я ревную її до всіх молодих людей і особливо до Білорецького. Учора стріляв у нього і був змушений ретируватися. Погано стріляю».