Дике полювання короля Стаха - Страница 56

Наступний аркуш:

«Можливо, коли я виконаю роль божої сили, найвищого повеління (було ж таке із звичайними смертними), духи зла покинуть ці місця, і я стану господарем. Переконував колись Білорецького, що головна небезпека — полювання. А яка небезпека від примар? Інша річ — Малий Чоловік.

Золото! Золото! Тисячі панегіриків треба співати владі твоїй над душами людей. Ти все: пелюшка дитині, куплене тобою тіло дівчини, дружба, любов і влада, мозок найбільших геніїв, навіть пристойна яма в землі. І до всього цього я проб'юся».

Я зіжмакав папірці і до болю стиснув пальці.

— Бридота!

І раптом серед інших папірців рука моя натрапила на складений учетверо аркуш пергаменту. Я розклав його на колінах і тільки головою хитнув: це був план будинку в Болотяних Ялинах, план XVI століття. І на цьому плані чітко було позначено, що слухових отворів у мурах палацу аж чотири, і вони так сховані у плафоні, що знайти їх ніяк не можна. Між іншим, один з них вів од підвалів під палацом до кімнати біля бібліотеки (напевне, щоб підслуховувати розмови в'язнів), а другий з'єднував бібліотеку, занедбані кімнати для слуг на першому поверсі і… кімнату, в якій жила Яновська. Два інші були невідомо де: виходи їхні були в коридорі, де жили я і Яновська, але дальший їх хід був старанно затертий пальцем.

Мерзотник розшукав план в архіві і сховав його.

І було ще дещо цікаве. У зовнішньому мурі палацу була порожнеча, чітко був позначений прохід і три якісь комірчини. А вихід з проходу був позначений якраз за поворотом коридора, де я колись відчиняв двері у справді забитій кімнаті.

Я лаявся так, як ніколи в житті. Багато неприємностей можна було б уникнути, якби я обстукав там стіни, обшиті панелями. Але не пізно було й зараз. Я схопив свічку, глянув на годинника (пів на одинадцяту ночі) і хутко побіг переходами до свого коридора.

Стукав я, напевне, з півгодини, поки не натрапив на місце, яке відповіло на стук лунким відгуком, немовби я стукав у дно бочки. Я шукав на панелі місце, за яке можна взятися і відірвати її від решти, але даремно. Потім побачив у одному місці легкі подряпини, залишені немовби ножем. Тому я дістав складаний ножик і почав торкати ним у ледь помітні щілини між цією частиною панелі й іншими. Досить швидко мені вдалося намацати лезом ножа щось, що піддавалося. Я натиснув дужче — щось зарипіло, і потім панель повільно почала обертатися довкола свого центра, відкриваючи мені вузьку щілину. Я подивився на протилежний бік панелі в тому місці, куди торкав лезом, — там була глуха дошка, зсередини панель відчинити в коридор не можна було. Я навіть спустився було вниз сходинок на п'ятнадцять, але двері за спиною жалібно заспівали. Я побіг до них і якраз своєчасно встиг притримати їх ногою, щоб вони не зачинилися. Ні, залишатися в якійсь пацюковій норі самому, із загрозою просидіти тут до другого пришестя, та ще з недогарком свічки — це було нерозумно.

Тому я залишив двері напіввідчиненими, встромивши біля осі власну хустку, а сам сів неподалік на підлогу, поклавши на коліна револьвер. Свічку довелося погасити, бо світло її могло злякати істоту, коли б вона надумала вилізти з потаємного ходу.

А втім, свічка за поворотом коридора, яка горіла цілу ніч, хоч тьмяно, але освітлювала коридор, та й у вікно лився непевний сірий відблиск.

Не знаю, скільки я так просидів, уткнувши підборіддя в коліна. Було близько дванадцятої, коли дрімота почала раптом знемагати мене, навалюватися тягарем, стуляти повіки. І я вперто клював носом, як не намагався боротися зі сном: далися мені взнаки минулі безсонні ночі. В один з моментів притомність відмовила мені, і я провалився кудись у темну, душну безодню.

Вам доводилося коли-небудь спати сидячи, притиснувши спину до стіни або, ще краще, до дерева? Спробуйте. Ви переконаєтеся, що почуття падіння, яке ви часом відчуваєте, лежачи під теплою ковдрою, є шосте почуття, яке ми успадкували від предка нашого, мавпи, що воно було їй необхідне, щоб не впасти з дерева. І, сидячи біля дерева, ви уві сні будете падати дуже часто, і розплющувати очі, і знову засинати. І, зрештою, дивовижні сни оволодіють вашою душею, зникне мільйон років людського існування, і вам здасться, що під деревом допотопний мамонт іде на водопій і очі печерного ведмедя горять з-під скелі.

Приблизно в такому стані був і я. Сни… Сни… Мені здавалося, що я сиджу з довбнею на колінах десь на дереві і мені страшно злізти, бо піді мною, по землі, іде якийсь пітекантроп. І ніч, і виють вовки за деревами. В ту саму мить я впав і розплющив очі.

Просто в темряві рухалася повз мене дивна істота. Зелене стародавнє вбрання було в пилюці й павутинні, голова довга, витягнута назад, як біб, замислено опущена, повіки, як у жаби, мало не закривали сумні очі, а руки були опущені вниз, і довгі-довгі пальці їх ледь не торкалися землі.

Малий Чоловік Болотяних Ялин проминув мене і проплив далі, а я стежив за ним з револьвером. Будинок був йому, видно, добре знайомий. Він відчинив вікно, потім друге, потім виліз в одне. Я висунув за ним голову і побачив, що ця істота з мавпячою спритністю йде по вузькому, на три пальці, карнизі. Він майже біг, як павук, з нелюдською жвавістю. На ходу він відщепнув з гілки липи, яка підходила до стіни, кілька плодиків. Почамкав їх. Однією рукою він допомагав собі рухатися. Потім він знову поліз у коридор, зачинив вікна і повільно рушив кудись коридором, страшний у своїй нелюдськості. Одного разу мені почулося бурмотіння. Малий Чоловік ляснув себе по чолі і зник у темряві, куди не сягало світло далекої свічки. Я швидко попрямував за істотою, бо боявся, що вона зникне. Коли я опинився в темряві, то побачив двоє сяючих очей, що поглядали з кутка з невимовною погрозою.