Дике полювання короля Стаха - Страница 54

І коли Ригор прийшов, ми рушили з ним до місця вбивства Романа. Я добрий пішоходець, але ледве встигав за цією довготелесою постаттю. Ригор ішов, як здавалося, повільно, але це була не повільність, а рівномірність рухів. І ноги він ставив не так, як звичайні люди, а носками всередину: так ходять усі природжені мисливці, і помічено, що це робить кожний їхній крок довшим приблизно на дюйм.

По дорозі я сказав йому, що чув розмову Марка Стахевича з якимсь Пацюком, і Ригор сердито буркнув:

— Люди Ворони. — А потім додав: — А ми думали, що «Лікол…» — це початок прізвища! Пан не так розпитував. «Лікол» — це, видно, прізвисько. Треба спитати, кого звали так, у пані Яновської. Якщо знали це прізвисько Світилович і навіть Берман, отже, вона також повинна знати.

— Я запитував у неї.

— Ти запитував у неї прізвище, та й ще початок його, а не прізвисько.

Так ми дійшли до відомого й двічі описаного мною місця, де загинув у болоті батько Надії Романівни. Ми переворушили всю суху траву, хоч дурницею було б шукати тут щось після двох років.

І нарешті підійшли до того місця, де невеличка круча несподівано підіймала луг над драговиною.

— Тут, — сказав Ригор.

Над самою кручею стирчав із землі невеликий стовбур, уламок від дерева, яке колись росло тут. Коріння його, як могутні змії, обплітали кручу, спускалися у драговину, немов бажаючи напитися, або просто висіли в повітрі.

— Чи Романові руки були над поверхнею драговини? — запитав я.

Важкі повіки Ригора опустилися, він пригадував:

— Так, були. Права була навіть витягнута, він, видно, хотів ухопитися за коріння, але не дотягнувся.

— А може, просто кинув щось туди, під коріння, де, бачиш, ямка?

— Давай подивимось.

І ми, тримаючись за коріння і здираючи нігті землею, злізли майже до самої драговини, ледве тримаючись на маленьких слизьких приступках, що були на стрімкому схилі. Під корінням справді була ямка, але там нічого не було. Розчарований, я хотів було лізти нагору, але Ригор зупинив мене:

— Йолопи ми. Якщо там справді щось є, так це під глеєм. Він міг кинути, але ж два роки минуло, склепіння цієї печерки обсипалося і поховало те, ту річ.

Ми почали колупати пальцями влежаний глей, вигортати його, і — хочете вірте, хочете ні — скоро пальці мої натрапили на щось тверде. На моїй долоні лежала табакерка з «пташиного ока». Більше в печерці нічого не було.

Ми видерлися на луг і обережно зчистили з табакерки рудий глей, перемішаний з глиною. У ній лежав клапоть білої тканини, видертий, видно, зубами. І на цій ганчірочці були невиразні літери: «Ворона вби….»

Я знизав плечима. Чорт знає, що це було! Чи свідчення, що Романа вбив Ворона, чи прохання до Ворони вбити когось? Ригор подивився на мене холодними очима:

— З'ясували, пане Андрію. Загнав його сюди Ворона. Завтра братимемо його.

— Чому завтра? Може, він з'явиться саме сьогодні.

— Сьогодні п'ятниця. Пан забув про це. Бандита, як кажуть, шукай у церкві. Святі надто та божі. Ріжуть з іменем святої тройці на вустах. Вони прийдуть завтра, бо втратили терпіння. Їм треба позбутися тебе. — Помовчав, очі спалахнули недобрим полум'ям: — Завтра я приведу селян. З вилами. І тобі дамо. Коли з нами, так до кінця. Вартуватимемо біля поваленої огорожі. І всіх покладемо, усіх. Під самий корінь чортове сім'я…

Ми пішли разом до Болотяних Ялин і там довідалися, що Надія Романівна не сама. У неї сидів пан Горобурда. Яновська останні дні уникала мене, а коли зустрічалися — відвертала потемнілі, сумні, немов осіння вода, очі.

Тому я через економку викликав її у нижню залу, де Ригор похмуро дивився на святого Юрія, такий самий могутній і високий, як статуя.

Яновська вийшла, і Ригор соромливо підтягнув ноги під крісло, бо натоптав на підлозі. Але голос його, як і раніше, був грубий, коли він звернувся до неї, тільки у глибині щось непомітно тремтіло:

— Слухайте, ясна пані. Ми знайшли короля Стаха. Це Ворона. Дайте мені дві рушниці. Завтра ми покінчимо з ними.

— До речі, — перебив я, — я помилився тоді. Я запитував у вас, чи не знаєте ви чоловіка, прізвище якого починається з «Лікол…». Зараз я запитую, чи не знаєте ви чоловіка, прізвисько якого Лікол, просто Лікол? Це найнебезпечніший чоловік у цій банді, можливо, навіть натхненник.

— Ні! — раптом крикнула вона, засунувши кінчики пальців у рот. Очі її розширилися, застигли в тузі. — Ні! Ні!

— Хто він такий? — похмуро запитав Ригор.

— Пожалійте, пожалійте мене! Цього не може бути… Він такий добрий, щирий. Він тримав Світиловича й мене на колінах. Тоді наш дитячий язик не міг вимовити його імені, ми його перекручували, і з цього народилося прізвисько, яким ми називали його тільки між собою. Небагато хто знав його.

— Хто це? — невблаганно спитав Ригор, рухаючи кам'яними жовнами.

І тоді вона заплакала. Плакала, захлинаючись, як дитина. І крізь ридання нарешті вирвалося:

— Пан Лікол… пан Ригор Дубатовк.

Я був вражений у саме серце. Я остовпів, я задихався.

— Не може бути! Що ви! Такий добрий чоловік! І, головне, яка йому користь!

А пам'ять послужливо підсунула слова одного з мерзотників під деревом: «любить старожитнє». І навіть невідоме «ички на…» з листа Світиловичу раптом закономірно перетворилося в улюблене прислів'я Дубатовка: «Мученички наші, що це робиться на землі?!»

Я протер очі, відігнав очманіння.

— Ні, не може бути… Яка йому користь? Він зовсім не спадкоємець пані.

І тут розгадка блискавкою шуганула в моїй голові.

— Почекайте тут, Надіє Романівно. Почекай, Ригоре. Я піду до пана Горобурди. Потім мені треба буде перебрати речі Бермана.