Дике полювання короля Стаха - Страница 53

Дві тіні підійшли до вбитого. Місяць світив просто на них, але обличчя були закриті шматками темної тканини. Дивні це були постаті: у старих капцях, у чугах, з довгим волоссям, на якому ледве трималися сплетені зі шкіряних стрічок шапки. На плечах — довгі плащі.

Вони підійшли до трупа і схилилися над ним. Я чув уривки їхньої розмови.

— Обоє клюнули на одну й ту саму вудку… Лікол… Х-хе, як вони, однак, повірили цьому дитячому прізвиську. І той вишкребок, і ця свиня. Лікол… дав їм Лікол.

І раптом один з них не стримався від здивованого вигуку.

— Що таке?

— Дивись, Пацюк, це не той.

— Як не той, чого ти брешеш?

— А я тобі кажу — не той. Це… це той дивак, що живе управителем у Яновської.

— От чортова душа! Помилилися трішки.

— За цю помилку, хлопче, — похмуро відповів один, — з нас Лікол голову зніме… Неприємно, брате. Двоє убитих — це жах. Цим може й начальство зацікавитися.

— Але чому він прийшов сюди замість того?

Другий не відповів. Вони відійшли од трупа і стали під деревом, під самими моїми ногами. Якби я захотів, я міг би опустити ногу і стати на голову кожному з них, на вибір, або двічі вистрелити з револьвера на такій відстані, на якій і дитина влучила б. Я тремтів од хвилювання, але голос холодного розуму казав мені, що так робити не можна, що я сполохаю решту, що з полюванням треба кінчати одним ударом, що зараз треба стежити за цими. Годі, я наробив занадто багато помилок, і коли загине ще й Надія — тоді тільки й залишиться, що піти у Велетову прірву, стрибнути туди й почути, як вирветься з твані над тобою з диким ревом повітря.

— За що він так ненавидить цього Білорецького? — запитав той, якого звали Пацюком.

— Думаю, за те, що Білорецький хоче одружитися з Яновською. А тоді палац з рук Лікола втече.

— Та навіщо він йому, це ж трухлява домовина, а не будинок.

— Ну, цього ти не скажи. Для Яновських він користі не дає, це володіння роду, а от для стороннього — це коштовність. До того ж він любить старожитність, спить і бачить себе господарем величезного замку, як предки.

Вони помовчали, потім пихнув вогник, і до мене почали повзти сиві кільця тютюнового диму. Я розумів уже, що піді мною стоять шляхтичі. Погана місцева мова, яка стала грубою від варваризмів польського походження, так і різала вуха. Голоси здавалися мені знайомими.

— Я гадаю, — буркнув один після довгої мовчанки, — що тут ще одна причина: хлопи.

— Маєш рацію. Коли вб'ємо ще цього, вони принишкнуть, як миші під віником. А то дуже нахабні стали. Недавній бунт, потім убивство управителя Горобурди. Дивляться зухвало. І особливо розперезалися після приїзду Світиловича. Місяць прожив тут, падлюка, а нашкодив нам гірше за пожежу. Чотирьох хлопів із рук суду вирвав, поскаржився на двох дворян. А коли цей Білорецький приїхав — зовсім погано стало. Сидить у хлопських хатах, записує байки, поплескує по плечу. Ну, байдуже, вгамуються ці хами, коли ми того зрадника шляхти придушимо… Тільки треба ще довідатися, хто ватажок цих нахаб. Я йому не подарую своїх спалених стогів.

— А мені здається, я знаю, хто це. Це Кульшів сторож Ригор. Така нахабна пика, як у вовка. І поваги до тебе ніякої.

— Байдуже, ригнеться і йому.

Знову помовчали. Потім один сказав:

— А знаєш, Яновську шкода. Таку жінку довести до божевілля або вбити — дурість. Таким колись ноги цілували. Пам'ятаєш, як вона на балу в старовинній сукні лебедем пливла? Ух-х!

— Та й пан шкодує, — додав другий. — Але що зробиш.

І раптом зареготав.

— Чого ти?

— Не того кокнули. Не щастить нам, а йому ще гірше. Ти пам'ятаєш, як Роман кричав, коли його в драговину загнали, казав, що з труни нас викаже. Але, бачиш, мовчить.

І вони пішли від дерева. Я чув ще тільки, як Пацюк сказав басом:

— Нічого, скоро й до того навідаємося.

Я зісковзнув з дерева зовсім нечутно й рушив за ними. Тихо ступали мої ноги по траві, подекуди я навіть повз.

І, звичайно, я знову виявився дурнем, бо забув про те, що в них могли бути коні. Вони зайшли за кущі, я притишив ходу, боячись наскочити на них, а через хвилину почув відлуння підків.

Коли я вийшов на дорогу, то побачив досить далеко дві тіні вершників, які шалено гнали коней від Романового хреста на південний схід.

Думки мої були невеселі: довідався, що вони полюють на Яновську й на мене, що пощади чекати не можна, випустив двох бандюг, та ще так жорстоко помилився у Бермані. І справді, я переконався в тому, що він темна людина, що він відкрив мій лист і чогось пішов до місця, де й дістав смерть. І сам факт цієї смерті закрив від мене всі інші його провини. Але розмова дала багато цікавого, і, перш за все, я знав тепер одного з диких мисливців. Історія із спаленими стогами викрила його. Стоги спалили за останні дні в шляхтича Марка Стахевича, якого я бачив на гулянці в Дубатовка. І цей чоловік був тоді секундантом Ворони. Нехай я помилився у Бермані, але у Вороні я не помиляюся, здається. І він буде мій. Тепер треба тільки більше рішучості…

А пізно вночі дике полювання короля Стаха з'явилося знову. Знову вив, голосив, плакав нелюдський голос:

— Романе у двадцятому коліні, виходь! Ми прийдемо! Ми закінчимо! Ми відпочинемо потім! Романе! Романе!

І знову я, сховавшись за ґанком, стріляв у летючі тіні вершників, які мигали в самому кінці залитої місячним димом алеї. Коли я стрельнув перший раз — коні кинулися у гущавину і зникли, наче їх ніколи не було. Це було схоже на жахливий сон.

Треба було кінчати. Я пригадав слова Марка Стахевича, які той сказав під деревом щодо обіцянки Романа викрити вбивців після смерті і подумав, що, може, Роман залишив дома чи на місці своєї смерті якийсь доказ, який не помітили тоді навіть орлині очі Ригора.