Дике полювання короля Стаха - Страница 45

Я переворушив на столі всі папери, але в запалі нічого не знайшов, крім аркуша, на якому рукою Світиловича було написано: «Невже він?» Я схопив кошик для паперів і висипав усе з нього на підлогу: там нічого цікавого, тільки конверт з цупкого паперу, на якому лакейським почерком було написано «Андрусю Світиловичу».

— Були сьогодні панові якісь листи? — запитав я вкрай здивованого Кіндрата.

— Був один, я знайшов його під дверима, коли повертався з городу. І віддав, звісно.

— Він був у цьому конверті?

— Стривайте… Ну, звісно, так.

— А де сам лист?

— Лист? Чорт його знає. Хіба, може, у грубці.

Я кинувся до грубки, відчинив дверцята — звідти вдарило не дуже гарячим духом. Я побачив біля самих дверцят маленький клаптик білого паперу. Схопив його — почерк був той самий, що на конверті.

— Щастя твоє, чортова душа, — вилаявся я, — що ти рано витопив грубу.

Але це було не зовсім щастя. Папірець був складений удвоє, і той його бік, що був ближче до жаринок, зараз уже вкрився білим попелом, став зовсім коричневий. Літер там не можна було розібрати.

...

«Андрусю! Я довідався, що ти цікавишся диким полюванням… ка… Надії Романівні небезпека… моя до… (тут був випалений особливо великий клапоть)… кута. Сьогодні я розмовляв з паном Білорецьким. Він згодний… пішов у повіт… Дрикганти — голо… ко… Коли отримаєш листа — одразу приходь до… нини, де три одинокі сосни. Я і Білорецький чекатимемо… ички на…, що це коїться на зе… Приходь неодмінно. Листа спали, бо мені особливо небезпеч… Тв… ся… Над ними також жахлива небезпека, яку можеш попередити тільки ти… (знову випалено багато)… одь.

Твій доброзичливий Лікол…»

Все було ясно: хтось надіслав листа, щоб виманити Світиловича з хати. Він повірив. Видно, той, хто писав, був добре йому знайомий. Тут замислили щось єзуїтсько-витонче, не. Щоб він не пішов до мене, написали, що розмовляли зі мною, що я побіг у повіт, що я чекатиму його десь «… нини, де три одинокі сосни». Що це за «… нини»? До улоговини? До рівнини? Мудрувати не було коли.

— Кіндрате, де тут неподалік на рівнині три одинокі сосни?

— Біс його знає, — задумався він. — Хіба що тільки біля Велетової прірви. Там стоять три величезні сосни. Це там, де коні короля Стаха — кажуть люди — вскочили у прірву. А що таке?

— А те, що над паном Андрієм жахлива небезпека… Давно він пішов?

— Та ні, напевне, годину тому.

Я витягнув його на ґанок, і він, мало не плачучи, показав мені шлях до тих трьох сосон. Я наказав йому залишатися тут, а сам побіг. Я не йшов цього разу, перемежуючи біг. Я летів, я мчав, я викладав останні сили, немовби хотів там, біля трьох сосон, упасти мертвим. На ходу я скинув куртку, шапку, викинув з кишень золотий порттабак і кишенькове видання Данте, яке завжди носив з собою. Бігти стало трохи легше. Я скинув би навіть чоботи, якби для цього не треба було затриматися. Це був шалений біг. За моїми розрахунками я повинен був добігти до сосен хвилин на двадцять пізніше друга. Жах, відчай, ненависть наддавали мені сили. Вітер, який знявся раптом, підштовхував у спину. Я не помітив, що хмари нарешті заснували все небо, що щось важке, гнітюче нависло над землею: я — мчав…

Три величезні сосни вже вимальовувалися над чахлими кущами, а над ними була така темрява, таке похмуре небо… Я кинувся у кущі, ламаючи їх ногами. І тут… здалеку почувся постріл, постріл старожитнього пістоля.

Я крикнув диким голосом, і, немовби у відповідь на мій крик, тишу ночі роздер шалений тупіт кінських копит.

Я вискочив на галявину й побачив далеко тіні десяти вершників, які на повному наметі звертали в кущі. А під соснами я побачив людську постать, яка повільно, дуже повільно осідала на землю.

Доки я добіг туди, людина впала горілиць, широко розкинувши руки, немовби бажала тілом своїм прикрити землю свою від куль. Я встиг ще вистрілити кілька разів у бік утікачів-вершників, мені здалося навіть, що один з них похитнувся у сідлі, але одразу ж за цим несподіване горе повалило мене на коліна поруч з лежачою людиною.

— Брате! Брате мій! Брате!

Він лежав переді мною зовсім як живий, і тільки маленька ранка, з якої майже не текла кров, вказувала мені на жорстоку, непоправну правду.

Куля пробила скроню і вийшла в потилицю. Я дивився на нього, на це безжалісно загублене молоде життя, я вчепився у нього руками, гукав, термосив і вив, як вовк, немовби це могло допомогти.

Потім сів, поклав його голову на коліна й почав гладити волосся.

— Андрусю! Андрусю! Прокинься! Прокинься, дорогий!

Мертвий, він був гарний якоюсь найвищою, нелюдською красою. Обличчя задерте, голова повисла, і струнка шия, наче вирізьблена з білого мармуру, лежала на моєму коліні. Довге русяве волосся переплелося з сухою жовтою травою, і вона пестила його. Рот усміхався, немовби смерть принесла йому якусь розгадку життя, очі були мирно заплющені, і довгі вії затіняли їх. Руки, такі гарні й міцні, що жінки могли б цілувати їх у хвилини щастя, лежали вздовж тіла, немовби відпочивали.

Мов скорботна мати, сидів я, поклавши на коліна сина, який прийняв муки на хресті. Я вив над ним і кляв бога, безжалісного до свого народу, до кращих своїх синів:

— Боже! Боже! Всемогутній, всевидющий! Щоб ти пропав, відступнику, який продав свій народ!

Щось бабахнуло наді мною, і в наступну мить цілий океан води, жахлива злива звалилася на болота й пустки, на загублений у лісах край. Стогнали над ним ялини, пригиналися до землі. Він бив мене у спину, якою я закрив обличчя мертвого, бив, навскоси, поривами шмагав землю.