Дике полювання короля Стаха - Страница 44

… Коли я очуняв, одразу почув, що десь за моєю головою хтось стогне. Він не міг ще підвестися, а я з великим зусиллям намагався стати на ноги. Я вирішив копнути його ногою під серце, позбавити дихання, але поки що подивився на болото, де зникло дике полювання. І раптом почув дуже знайомий голос того, хто кректав:

— Ах чорт, який це тут йолоп! Яке падло! Мученички наші святі!

Я зареготав. Той самий голос озвався:

— Це ви, пане Білорецький! Навряд чи від цього дня я зможу бути жаданим гостем у жінок! О-ох! А щоб вас, щоб! Кричали б, що це ви. Чого повзли від огорожі?! Тільки в оману ввели. А ці чорти зараз он де, а нехай вам лихо… даруйте.

— Пане Дубатовк! — зареготав я з полегкістю.

— Щоб вас, пане Білорецький, холера вхопила… о-ох… пробачте. — Величезна тінь сіла, тримаючись за живіт.

А це я пильнував. Занепокоївся. Дійшли до мене чутки, що погане щось коїться з моєю донею. О-ох! І ти також вартував? А щоб тебе грім побив на різдво!.. Я підняв із землі револьвер.

— І чого ви так на мене, пане Дубатовк?

— А чорт його знає! Повзе якийсь глист, то я й схопив. Мученички наші! А щоб тебе батьки на тому світі так зустрічали, як ти мене на цьому, як же ти, падлюко, боляче б'єшся.

Виявилося, що дід і без нашого попередження довідався про навідування дикого полювання і вирішив вистежити його, «якщо молоді такі вже кволі і так обабилися, що не можуть захистити жінки». Кінець цієї прикрої зустрічі ви вже бачили. Ледве стримуючи регіт, який міг здатися неввічливим, я посадив стогнучого Дубатовка на його поганенького коника, який чекав неподалік. Він виліз на нього, стогнучи і кленучи світ, сів боком, буркнув щось на зразок «чорт поніс із привидами змагатися — нарвався на дурня з гострими колінами», і поїхав.

Його пригнічене обличчя, уся його скоцюрблена постать були такі жалюгідні, що я ледь не пирскав. А потім він поїхав у напрямку своєї хати, стогнучи й проклинаючи всіх моїх родичів до двадцятого коліна.

Він зник у темряві, і тут незрозуміла тривога кольнула в моє серце. Це у підсвідомості ворушилася якась жахлива думка, готуючись з'явитися на світ божий. «Руки»? Ні, я так і не міг пригадати, чому хвилює мене це слово. Тут було щось інше… Ага, чому їх так мало? Чому тільки вісім вершників-привидів з'явилося сьогодні біля поваленої огорожі? Куди поділася решта? І раптом дика тривожна думка випливла просто на язик:

«Світилович. Його зустріч з чоловіком в Холодній улоговині. Його дурний жарт про дике полювання, який можна було зрозуміти так, немовби в нього є якісь тверді підозри, що він викрив учасників цієї справи. Боже! Коли цей чоловік справді бандит, він неминуче спробує вбити Світиловича сьогодні ж. Тому їх і мало! Напевне, друга половина вирушила до мого нового друга, а ця — до Болотяних Ялин. Може, вони й зустріч нашу бачили, ми ж, як дурні, стояли сьогодні над урвищем. Ох, яку помилку, коли все це так, зробив ти, Андрію Світилович, не розповівши нам, хто був той чоловік!»

Я зрозумів, треба поспішати, поспішати так, як ніколи в житті. Може, я ще встигну. Успіх нашої справи і життя доброї юнацької душі залежали від швидкості моїх ніг. І я побіг так, як не біг навіть тієї ночі, коли за мною гналося дике полювання короля Стаха.

Я узяв напрямки через парк, переліз в одному місці через огорожу й чимдуж побіг до хати Світиловича. Я не летів, як шалений, я добре знав, що мене не вистачить на всю дорогу, а тому біг розмірено, притискаючи лікті до боків. Триста кроків бігом, якомога швидше, п'ятдесят кроків швидкою ходою — так я вирішив. І я дотримувався цього, хоч серце моє після перших двох верст ладне було вискочити з грудей. Згодом пішло легше, я біг і йшов майже машинально і тільки збільшив норму бігу на чотириста кроків. Шльоп-шльоп-шльоп — і так чотириста разів, туп-туп — п'ятдесят разів. Тьмяні, я їх майже не помічав, пропливали повз мене самотні ялини і верес; у грудях болюче пекло, свідомість майже не працювала. Під кінець я лічив кроки машинально. Я так стомився, що з радістю ліг би на землю або хоч збільшив кількість таких спокійних і приємних кроків на два. Але я сумлінно боровся із спокусою.

Так я прибіг до Світиловичевої домівки, маленького побіленого будиночка в чахлому садочку. Прямо пустими городами, збиваючи то тут то там останні головки капусти, я помчав до ґанку, прикрашеного чотирма дерев'яними колонами, і почав тарабанити в двері. Спокійний вогник у крайньому вікні замерехтів, потім старечий голос спитав з-за дверей:

— Кого це тут носить?

Це був старий дід, колишній «дядько», який жив разом із Світиловичем.

— Відчини, Кіндрате. Це я, Білорецький.

— А боже ж мій! Що сталося? Чого так захекалися?

Двері відчинилися. Кіндрат у довгій сорочці й валянках стояв переді мною, тримаючи в одній руці рушницю, а в другій — свічку.

— Пан дома? — гарячково спитав я.

— Н-нема, — спокійно відповів він.

— А куди пішов?

— А звідки мені знати? Хіба він дитина, пане, щоб казати, куди йде.

— Веди до хати, — гримнув я, розхвильований цією холодною незворушністю.

— Нащо?

— Може, він лишив якусь записку.

Ми зайшли до кімнати Світиловича. Аскетичне ліжко під широкою ковдрою, вимита до жовтизни й натерта воском підлога, килим на ній. На простому сосновому столі кілька товстих книг, папери, розкидані пера. На стіні, портрети: гравійований — Марата у ванні, пробитого кинджалом, намальований олівцем — Калиновського. На другій стіні карикатура: Муравйов з нагаєм у руці стоїть на купі черепів. Його бульдоже обличчя грізне. Катков, низько схилившись, лиже йому зад.