Дике полювання короля Стаха - Страница 46

Я сидів, як божевільний, не помічаючи нічого. Слова чудової людини, котрі я чув годину тому, лунали в моїх вухах:

«Серце моє болить… ідуть, гинуть, блукають, бо соромно стояти… і не воскреснуть після розп'яття… Але, думаєш, усіх передушили? Роки, роки попереду! Яка золота, яка чарівна далечінь, яке майбуття чекає!.. Сонце!»

Я застогнав. Сонце зайшло за хмари, майбуття, убите й захололе під дощем, лежить тут, на моїх колінах.

Я плакав, дощ заливав мої очі, лився у рот. А руки мої усе гладили цю золоту юнацьку голову.

— Вітчизно моя! Бідолашна мати! Плач!

Розділ дванадцятий

Круки здалеку чують мертвого. Наступного дня з'явився в Яновську округу становий пристав, вусатий і досить вродливий мужчина. Він з'явився без лікаря, оглянув місце вбивства, сказав, що слідів ніяких знайти неможливо через зливу (Ригор, ходячи за ним, тільки всміхнувся гірко у вуса), далі оглянув тіло вбитого, покрутивши білими пухлими пальцями його голову, і потім сказав:

— Н-ну й пальнули!.. Одразу ліг.

Опісля він закушував і пив горілку в дальній кімнаті хати Світиловича, неподалік від зали, де лежав на столі небіжчик і де його дядько захлинався від сліз, а я сидів буквально прибитий горем і докорами сумління. Для мене нічого не існувало в ті хвилини, крім тонкої свічки, яку тримав у тонких гарних руках Андрій: вона клала рожеві відблиски на білу, з мереживом на грудях, сорочку, яку дядько витягнув із скрині. Але ж треба було мені довідатися, що думають власті про це вбивство і що вони робитимуть.

— Нічого, на жаль, нічого, — відповів приємним, переливчастим голосом становий, граючи чорними оксамитовими бровами. — Це дикий закуток — і розслідування тут неможливе. Я розумію вашу благородну тугу… Але що тут можна зробити. Тут кілька років тому була справжня вендета (він вимовляв «вандета», і, видно, це слово йому дуже подобалося). І що ми могли зробити? Такий уже звичай. Наприклад, ми також могли б притягти до відповідальності вас, бо ви, як самі кажете, вживали зброю проти цих… м-м… мисливців. Ми не зробимо цього. І що нам до цього? Можливо, це було вбивство з-за прекрасної статі. Кажуть, що він був закоханий у цю (він сито ворухнув бровами)… господиню Болотяних Ялин. Нічогенька… А може, це й узагалі було самовбивство? Небіжчик був «меланхолік», х-хе, мученик за народ.

— Але ж я сам бачив дике полювання.

Обличчя станового почервоніло.

— Дозвольте мені не повірити. Казки віджили. Мені здається, що взагалі ваше знайомство з ним трошки… м-м… п-підозріле. Я не хочу наводити на вас тінь, але… але дуже підозрілим є те, що ви так уперто намагаєтеся звернути увагу слідства на інших, на якесь дике полювання.

Я витягнув із записника обгорілий аркушик паперу.

— У мене є документ, що його виманили з хати.

Обличчя станового зовсім почервоніло, очі забігали.

— Який документ? — жалісливо запитав він, і рука його простягнулася до мене. — Ви повинні передати його слідству, і, коли побачать, що він чогось вартий, його підшиють до справи.

Я сховав аркушик, такими непевними здалися мені його очі й ця кваплива, простягнута рука.

— Я сам передам його, коли й кому вважатиму за потрібне.

— Ну що ж, — становий проковтнув щось, — ваша справа, шановний. Але я порадив би вам не дратувати гусей. Тут варварське населення (і він багатозначно подивився на мене), можуть і вбити.

— Я цього не дуже боюся. Скажу тільки, що коли поліція займається замість прямих справ розмірковуваннями, самі громадяни повинні захищати себе. А коли виконавчі власті докладають усіх зусиль, аби тільки зам'яти справу, — це пахне дуже неприємно і штовхає людей на найнесподіваніші думки.

— Це що, — брови станового мальовничо поповзли кудись до волосся, — образа властей?

— Крий мене боже! Але це дає мені право дати копію з цього листа кудись у губернію.

— Справа ваша, — становий поколупав у зубах. — Але послухайте, дорогий пане Білорецький. Треба змиритися. Навряд чи навіть у губернії буде приємно начальству, коли воно довідається, що вчений так захищає колишнього крамольника.

Він галантно, грудним баритоном умовляв мене. Батько не міг би бути таким уважним до сина.

— Стривайте, — запитав я, — у нас що, є закон, за яким ліберали оголошуються поза законом, вважаються паріями? Мерзотник може їх убити і не відповідати за це?

— Не перебільшуйте, дорогий Білорецький, — з пихатою самовдоволеністю сказав красень, — ви схильні перебільшувати жахи в житті.

Цей нерозумний хрін (іншого влучного слова я ніяк не можу підібрати) вважав, очевидно, що смерть людини — «перебільшення жахів».

— А я вам кажу, — мовив я із запалом, — що справу треба передати до суду, розпочати судове розслідування. Тут — злісна змова. Людей тут роблять божевільними і, відомо, з певними намірами. На всю округу вони наводять жах, тероризують народ, убивають людей.

На обличчі станового блукала поміркована усмішка, він сьорбав чайок.

— Не вар-то, не варто так, дорогий пане. Народ від цього тихішає. Убитий був, з чуток, не позбавлений бахусової забави. І взагалі, таким небезпечно виявляти явне співчуття. Політично ненадійний, не вартий довіри, неблагонадійний, аморальний, не сприяючий добрим звичаям і… явний сепаратист, мужицький жалібник, так би мовити, уболівальник за молодшого брата.

Я був розлючений, але поки що стримувався. Мені не випадало сваритися ще з поліцією.

— Ви не хочете втручатися у справу про вбивство шляхтича Світиловича…

— Крий боже, крий боже! — перебив він мене. — Ми просто сумніваємось, чи пощастить нам її розплутати, і не можемо примушувати нашого слідчого докласти всіх зусиль для розв'язання справи про чоловіка, який усім сумлінним, справжнім синам нашої великої батьківщини був глибоко антипатичний спрямуванням своїх думок.