Дике полювання короля Стаха - Страница 43

Він здався мені в цю хвилину таким прекрасним, такою нелюдською людиною, що я з жахом крізь завісу майбутнього передчув його смерть. Такі не живуть. Де це буде? На дибі в катівні? На шибениці перед народом? У безнадійному бою повстанців з військом? Біля письмового столу, за яким вони поспішають дописати останні палаючі думки, дихаючи шматками легенів? У коридорах тюрем, коли їм стріляють у потилицю, не наважуючись зазирнути в очі?

Очі його блищали.

— Калиновський ішов на шибеницю. Перовську, жінку, на яку глянути тільки було — і помирай, на ешафот… Таку красу — брудною мотузкою за шию. Знаєш, Яновська на неї трохи схожа. Тому і її боготворю, хоч це не те. А вона шляхтянка була. Отож є вихід і для деяких з наших. Тільки цією дорогою, якщо не хочеш згнити живцем… Душили. Думаєш, усіх передушили? Росте сила. З ними хоч ребром на гаку висіти, аби не мчало над землею дике полювання короля Стаха, жах минулого, апокаліпсис його, смерть. Ось тільки-но закінчу це й поїду. Закінчу швидко, думка в мене з'явилася. А там… Ех, не можу я тут. Знаєш, які в мене є друзі, що ми повинні розпочати?! Тремтітимуть ті, ситі. Не передушили. Могутньою пожежею пахне. І роки, роки попереду! Скільки муки, скільки щастя! Яка золота, чарівна далечінь, яке майбуття чекає!

Сльози бризнули з очей цієї людини. Я не витримав і кинувся йому на шию. Не пригадую, як ми розпрощалися. Пам'ятаю тільки, що струнка юнацька його постать вимальовувалася на вершині пагорба. Він повернувся до мене на хвилину, махнув капелюхом, вигукнув:

— Роки попереду! Далечінь! Сонце!

І зник. Я пішов один додому. Я вірив, зараз мені все під силу. Що морок Болотяних Ялин, коли попереду сонце, далечінь і віра? Я вірив, вірив, що все зроблю, що живий народ, коли з'являються часом такі люди.

День був ще попереду, такий великий, сяючий, могутній. Очі мої дивилися назустріч йому і сонцю, яке поки що ховається серед хмар.

Розділ одинадцятий

Того самого вечора, годині о десятій, я лежав, сховавшись у здичавілому бузку й високій траві якраз біля поваленої огорожі. Настрій безстрашності ще безроздільно володів мною (він так і не зник до кінця мого перебування у Болотяних Ялинах). Здавалося, що це не моє худорляве й міцне тіло можуть клювати ворони, а чиєсь інше, до якого мені нема ніякого діла. А проте, обставини були невеселі: і я, і Ригор, і Світилович тикалися у різні боки, як сліпі кошенята в кішку, і не викрили злочинців. І місце було невеселе. І час — також.

Було майже зовсім темно. Над рівною похмурою поверхнею прірви накипали низькі чорні хмари, ближче до ночі обіцяли зливу (осінь взагалі була погана, похмура, але з частими рясними зливами, майже як улітку). Знявся було вітерець, зашуміли чорно-зелені піраміди ялин, але потім знову стихло. Хмари повільно, дуже повільно котилися вперед, нагромаджувалися над безнадійним, рівним краєвидом. Десь далеко-далеко мигнув вогник і, соромливо поморгавши, згас. І почуття самоти владно охопило серце. Я був чужий тут. Світилович справді вартий Надії Романівни, а я так потрібний, як дірка в тину.

Чи довго я так лежав, чи ні — не скажу. Хмари, насуваючись на мене, рідшали, але на обрії збиралися нові.

Дивний звук вразив мій слух: десь далеко і, як мені здалося, з правого боку від мене співав мисливський ріг, і хоч я знав, він лунає збоку від шляху дикого полювання, я мимоволі став частіше поглядати в той бік. Турбувало мене ще й те, що на болотах почали з'являтися білі клапті туманів. Але на цьому все й скінчилося. Раптом інший звук долетів до мене, десь шелестів сухий верес. Я глянув у той бік, почав вдивлятися до болю в очах і нарешті побачив на тлі чорної стрічки далеких лісів рух якихось плям.

Я заплющив на хвилину очі, а коли розплющив їх, побачив, що просто переді мною і зовсім недалеко вимальовуються на рівнині тьмяні силуети вершників. Знову, як і того разу, беззвучно летіли вони переді мною страшенними стрибками просто в повітрі. І повне мовчання, немовби я оглух, висіло над ними. Гострі шлики, волосся і плащі, які лопотіли в повітрі, піки — все це відбилося у моїй пам'яті. Я почав повзти ближче до цегляного підмурка огорожі. Полювання розгорнулося, потім зібралося у натовп, безладний і стрімкий, і почало повертати. Я дістав з кишені револьвер.

Їх було мало, їх було менше, ніж завжди, — вершників вісім. Куди ж ти подів решту, королю Стаху? Куди ще послав?

Я поклав револьвер на зігнутий лікоть лівої руки й вистрелив. Я добрий стрілець і влучав у ціль навіть майже в повній темряві, але тут сталося дивовижне: вершники скакали далі. Я примітив заднього — високого, примарного мужчину, вистрілив — аби хто похитнувся.

Але дике полювання, немовби бажаючи довести мені свою примарність, розвернулося і скакало боком до мене, недосяжне для моїх пострілів. Я почав відповзати задки до кущів і тільки-но встиг наблизитися до них, як хтось стрибнув на мене з-за кущів і страшенним тягарем притиснув до землі. Останнє повітря вирвалося з моїх грудей, я навіть охнув. І одразу зрозумів, що це чоловік, з яким мені не випадає тягатися у вазі й силі.

А він спробував вивертати мені назад руки і свистячим; шепотом сичав:

— С-стій, ч-чорт, с-стривай… Не вт-течеш, бандюго, убивцю… Тр-римайся, нещасний…

Я зрозумів, що коли не вживу всю свою спритність — я загину. Пам'ятаю тільки, що з жалем стежив за примарним полюванням, в яке я стріляв і якому ні на мізинець не завдав шкоди. Наступної миті я, відчуваючи, що його рука підкрадається до мого горла, стародавнім прийомом підбив його руку, і щось тепле полилося на моє обличчя: він власною рукою роз'юшив собі носа. Потім я, схопивши його руку, покотився по землі, заламавши її під себе. Він зойкнув, і я зрозумів, що й наступний мій хід мав успіх. І одразу після того; я дістав такий удар між брів, що болото закрутилося переди мною і стало дибки. Щастя, що я інстинктивно встиг напружити мускули живота і останній удар, під дихало, не завдав мені шкоди. Руки, волохаті, навпомацки тяглися вже до мого горла, коли я згадав пораду мого діда супроти міцнішого противника. Неймовірним викрутасом я повернувся на спи штовхнув рукою важкий живіт невідомого і вдарив його коліном, моїм гострим і жорстким коліном, у сороміцьке місце. Він інстинктивно подався на мене лицем і грудь і тоді я, зібравши останні сили, коліном і руками, витягнути далеко над головою, штурхонув його в повітря. Це, мабуть, було занадто сильно: він перелетів через голову, зробив півколо в повітрі і всім важким — ох, яким важким! — тілом гепнувся об землю. Водночас я знепритомнів.