Дике полювання короля Стаха - Страница 42

— О, звісно. Надійне алібі. О, дурні! І які непевні думки! — За аналогією я пригадав і свої непевні думки про «руки», які повинні були мені допомогти розібратися у чомусь важливому, але придумати, згадати не міг і відігнав набридливе слово.

Вирішили, що Ригор цієї ночі сидітиме біля Холодної улоговини, звідти недалеко до хати, в якій жив Світилович, його старий «брат-слуга» і куховарка. У випадку потреби ми зможемо його там знайти.

— І все-таки я не вірю, що підстережу їх там біля виходу. Світилович їх налякав, — сиплувато сказав Ригор. — Вони знайдуть іншу дорогу з пущі на рівнину.

— Але іншої дороги в парк не знайдуть. Я пильнуватиму їх біля поваленої огорожі, — вирішив я.

— Одному небезпечно, — опустив очі Ригор.

— Але ти також будеш один.

— Я? Ну, нема дурних. Я сміливий, але не так, щоб один супроти двадцяти.

— А я кажу вам, — уперто сказав я, — що господиня Болотяних Ялин не витримає, коли й сьогодні з'явиться під мурами будинку дике полювання. Я повинен не пустити їх у парк сьогодні, якщо тільки вони надумають прийти.

— Я не можу допомогти вам сьогодні, — замислено мовив Світилович. — Те, що я повинен сьогодні знайти, важливіше. Можливо, сьогодні дике полювання взагалі не з'явиться. У нього на шляху постане перешкода…

— Гаразд, — спинив я його досить сухо, — вам треба було висловити свої міркування, а не загадувати нам загадки. Я вийду сьогодні сам. Вони не чекають, я сподіваюся на це. І до того ж вони не знають, що в мене є зброя. Я двічі зустрічався з полюванням і ще з тією людиною, яка стріляла мені в спину. І ніколи не застосовував її. Ну що ж, вони побачать… Як повільно ми розмотуємо це! Як ліниво працює наш мозок!

— А це легко й логічно розмотується тільки в поганих романах, — буркнув покривджений Світилович. — До того ж ми не сищики губернської поліції. І дякувати богу.

Ригор похмуро колупав лозиною землю.

— Годі, — сказав він, зітхнувши. — Треба діяти. Потанцюють вони в мене, дурні… І — пробачте — ви все-таки пани, і нам по дорозі тільки нині — але коли ми відшукаємо їх, ми, мужики, не тільки повбиваємо цих негідників, ми спалимо їхнє гніздо, ми зробимо жебраками їхніх нащадків. А може, й з нащадками їхніми покінчимо.

Світилович засміявся:

— Ми з Білорецьким великі пани. Як кажуть, пани мої дрібнесенькі, а воші, як біб. А коли правду сказати, треба всіх таких різати разом з паненятами, бо з паненят теж пани колись виростуть.

— Якщо це тільки не сонна мара, це дике полювання. Ні, не було, ніколи не було людини, яка сховала б від мене, доброго мисливця, сліди. Примари, примари і є.

Ми попрощалися з ним. Я також був згодний з останніми словами Ригора. Щось нелюдське було в цьому полюванні. Цей нелюдський крик — такий не міг вилітати з людських грудей. Тупіт копит, який лунав тільки часом. Дрикганти, порода, яка зникла, а коли навіть і не зникла, так хто ж у цьому закутку був такий багатий, щоб купити їх. І потім — як пояснити кроки в коридорі? Вони ж якось повинні бути пов'язані з диким полюванням короля Стаха. Хто така ця Блакитна Жінка, яка примарою зникла вночі, коли її двійник (зовсім несхожий двійник) мирно спав у покої? І кому належить те жахливе обличчя, яке дивилося на мене крізь вікно? Голова моя тріщала. Ні, щось нелюдське, злочинне, страшне було тут, якась суміш чортівщини з реальним.

Я глянув на Світиловича, який ішов поруч зі мною, веселий і жвавий, немовби ці питання для нього не існували. Ранок і справді був чудовий: сіренький день, але за хмарами вгадувалося близьке сонце, і кожний жовтий листочок на деревах млів, здається, навіть потягувався від насолоди під не по-осінньому теплою росою. І навіть якісь пташки ніжно й задумливо співали в кущах.

Через галявину далеко під нами видно було рівне займище, далі — безмежний обшир коричневих боліт, вересові пустки. Болотяні Ялини далеко за ними. І все це мало якусь сумну, не кожному зрозумілу красу, яка кожному синові цієї похмурої місцевості болюче й солодко крає серце.

— Бачите, осичка вибігла на поле. Червона, засоромилася, бідна дівчинка, — розчуленим голосом вимовив Світилович.

Він стояв над урвищем, аж нахилившися вперед. Легкий вітерець розвівав його довгий красивий чуб. Аскетичний рот став м'яким, на ньому блукала непевна усмішка. Очі дивилися в далечінь, і увесь він здавався якимсь легким, стрімким, немов летів у цей бідний, дорогий обшир.

«Отак і на хрест ідуть такі, — знову подумав я. — Вродливу голову під мерзенну, брудну сокиру…»

І справді, якийсь потяг до життя і прагнення до самопожертвування було в цьому вродливому обличчі, у тонких, предки-поети сказали б «лілейних» руках, у стрункій гарній шиї, твердих карих очах з довгими віями, але з металевим блиском у глибині.

— Ах, земле моя! — зітхнув він. — Дорога моя, єдина! Як же ти погано ставишся до тих осичок, які поперед усіх вибігають на поле, на світло. Першою засипле їх снігом зима, зламає вітер. Не поспішай, дурненька! Та де там! Вона не може.

Я поклав йому руку на плече, але швидко зняв її. Я відчув, що він зовсім не я, що це зараз людина, яка летить, якої нема тут, яка навіть не соромиться великих слів, котрих чоловіки звичайно уникають.

— Пам'ятаєте, Білорецький, вашу передмову до «Білоруських пісень, балад і легенд». Я пам'ятаю: «Гірко стало білоруському моєму серцю, коли я побачив таку занедбаність наших ліпших, золотих наших слів і справ». Чудові слова, за них тільки дарують вам усі гріхи. А що ж казати, коли не тільки білоруське моє, коли людське моє серце болить від темряви нашої і загальної, від болю, від безсилих сліз нещасних матерів. Не можна, не можна так жити, дорогий Білорецький. Людина добра, а з неї роблять тварину. Ніхто, ніхто не хоче дати їй можливість бути людиною. Видно, не можна просто вигукнути: «Обнімітеся, люди!» І от ідуть люди, на дибу йдуть. Не задля слави, а задля того, щоб убити муки сумління — як часом іде людина, не знаючи дороги, у пущу рятувати товариша, бо соромно, соромно стояти. Ідуть, блукають, гинуть. Знають тільки, що не такою повинна бути людина, що не можна обіцяти їй райську конюшину, що щастя їй потрібне під оцими ось закуреними стелями. І мужність їхня більша, ніж у Христа: вони знають, що не воскреснуть після розп'яття. Тільки круки над ними літатимуть та плакатимуть жінки. І, головне, святі їхні матері.