Дике полювання короля Стаха - Страница 41

— У-гу… — сказав я. — Не багато ми довідалися. Цікаве тут тільки те, що Берман — злочинець. Але він обдурив такого самого хижака: не мені його ганити за це. Він ще дістане по заслугах, але це опісля. Значно цікавіше інше. По-перше, куди поділися його мати і брат? По-друге, хто він сам, яке в нього справжнє обличчя? Те, що він з'явився тут, зрозуміло. Йому треба було сховатися. А от хто він, хто його родичі — це треба з'ясувати. І я цим обов'язково зацікавлюсь. А в мене, Світиловичу, майже ніяких новин, хіба що довідався, та й то з вуст божевільної, що виманив Романа тієї фатальної ночі з хати Горобурда. Я навіть не запам'ятав його пики, коли він був на вечорі в Яновських.

— Байдуже, ще довідаємось.

Ми підійшли до ліска й заглибились в нього. Це був один з навколишніх лісків, в якому росли переважно листяні породи. І там, на невеличкій галявині, ми побачили Ригора, який тримав на колінах велику рушницю, а спиною прихилився до товстелезного стовбура-вивертня. Побачивши нас, він підвівся, як ведмідь, скоса глянув на нас і зручніше взявся за рушницю.

— Стережіться виходити на болота, стережіться парку й особливо його південної і східної окраїни, — пробурмотів він замість привітання.

— Чому? — запитав я, познайомивши його з Світиловичем.

— А ось чому, — буркнув він. — Це не примари. Вони занадто добре знають потаємні стежки через Велетову прірву. Ви дивуєтеся, що вони мчать по бездоріжжю, а вони просто знають усі навколишні схованки і всі стежки до них, вони користуються дуже старожитніми підковами, які прибиті новенькими ухналями. Що правда, то правда, їхні коні ходять, як ведмідь, спершу лівими, а потім правими ногами, і крок у них широкий, ширший, ніж у якогось іншого коня в окрузі. І вони як для примар занадто слабкі. Примара проходить усюди, а ці тільки через повалену огорожу біля прірви… Про що я ще довідався: їх було минулого разу не більше десяти чоловік. Бо тільки половина коней іде так, як іде кінь, коли в нього на спині звичайна людська вага. На решті, мабуть, щось легше. Той, що мчить попереду, має гарячу вдачу: дере коневі рот вудилами. І ще — один з них нюхає табаку: я знайшов порох зеленої табаки на тому місці, де вони зупинилися перед останнім наскоком і натоптали багато слідів. Це місце — великий дуб неподалік від поваленої огорожі.

— Де може бути місце їхніх зборів? — запитав я.

— Це я тепер добре знаю, — лаконічно відповів Ригор. — Це десь у Яновській пущі. Я вислідив їх. Ось подивіться. — Він почав креслити лозиною на землі. — Ось пуща. Тоді, коли був убитий Роман, сліди зникли отут, майже біля болота, яке оточує пущу. Коли вони гналися за тобою, після вечері в Дубатовка, сліди зникли північніше попереднього місця, а потім, після історії біля Яновського палацу, коли вони наважилися кричати, — ще трохи північніше. Бачите, шляхи майже сходяться.

— Правда, — підхопив я. — І коли їх продовжити, вони зійдуться в одному пункті, десь на болоті.

— Я був там, — скупо, як про найзвичайнісіньке, буркнув Ригор. — Болото вважається у тому місці погибельним, але я побачив, що на ньому то тут то там росте трава комонник. А там, де росте комонник, там завжди може поставити ногу кінь паскудника, коли для цього в паскудника буде велика потреба.

— Де це місце? — зблід раптом Світилович.

— Біля Холодної улоговини, де лежить камінь Відьмакова ступа.

Світилович ще більше зблід. Щось схвилювало його, але він вгамував себе.

— Ще що? — запитав я.

— Ще те, — похмуро бурмотів Ригор, — що ти помиляєшся, Білорецький. Хоч викликав тоді з хати Романа Горобурда, але він до дикого полювання не має відношення. У ті дві ночі, коли воно з'являлося останній раз, Горобурда сидів у своєму барлозі, як хом'як у норі. Я знаю, його будинок добре пильнували.

— Але ж він зацікавлений у смерті або божевіллі Яновської. Йому це корисно. Він змусив Кульшів запросити того вечора Надію Яновську до себе, він послав до Кульшів і свою дочку і затримав усіх до півночі.

Ригор замислився. Потім промимрив:

— Може, й так. Ти розумний, ти знаєш. Але Горобурди там не було, я відповім головою. Він поганий вершник. Він боягуз. І він увесь час сидів у палаці. Але ж він може й намовити на ту гидоту когось іншого. Може, це й так. Такий може.

Тут Світилович ще більше зблід і втупився кудись очима, немовби обдумував щось важливе. Я не перешкоджав йому: захоче — сам скаже. Думав він, однак, недовго.

— Братове, я, здається, знаю цю людину. Розумієте, ви мене наштовхнули на це. Перше: «Відьмакова ступа». Я сьогодні бачив там чоловіка, дуже знайомого мені чоловіка, на якого ніколи б не подумав, і це мене бентежить. Він був дуже стомлений, брудний, він ішов до драговини. Побачив мене, рушив до мене. «Що ви тут робите, пане Світиловичу?» Я відповів жартом: «Шукаю вчорашнього дня». А він зареготав і запитує: «Хіба вчорашній день, нехай йому біс, приходить у сьогоднішній?» А я йому кажу: «У всіх нас учорашній день на шиї висить». Він: «Але ж не приходить?» А я йому: «А дике полювання? З минулого ж у сьогодні прийшло». Той аж на обличчі змінився: «Нехай йому лихо… Не згадуйте ви його!» І поїхав біля драговини на північ. Я пішов до вас, пане Білорецький, а коли озирнувся, то бачу: він поїхав назад і вже в улоговинку спускається. Спустився і зник.

— Хто це? — запитав я.

А Світилович усе вагався. Потім підвів свої світлі очі.

— Пробачте, Білорецький, пробач, Риторе, але я не можу поки що сказати. Це дуже важливо, але я не пліткар, я не можу так просто звалити таке звинувачення на плечі людини, яка, може, ще й невинна. Ви знаєте — за таке можуть убити навіть за одну підозру. Можу тільки сказати, що він був серед гостей в Яновських. Я увечері ще подумаю, пригадаю історію про векселі і завтра скажу вам… А поки що не можу більше нічого сказати…