Дике полювання короля Стаха - Страница 40

Тільки тут я, ще тремтячи від збудження, зрозумів, яка мужня, яка незламна душа була в цієї до смерті наляканої дівчини, коли вона після такого виходила мене зустрічати і двічі відчинила двері: тоді, коли я, невідомий, приїхав сюди, і тоді, коли я біг до її дверей, у тривозі, під виляски копит дикого полювання під самими вікнами. Напевне, воно й темні осінні ночі штовхнули її на це, як почуття довіри змушує зацькованого хортами зайця притулитися до ніг випадкової людини. У дівчини були занадто міцні нерви, коли вона витримала тут два роки.

Я сів біля каміна й почав дивитися у вогонь. Так, небезпека була жахлива. Три людини проти всіх цих темних сил, проти невідомого. Годі лірики. Вони приїжджають у парк біля Велетової прірви — завтра ж я зроблю там засідку. Руки в мене тремтіли: нерви були натягнуті, як струни, і загальний стан нікудишній.

«Може, поїхати звідси?» — ворухнулася у душі запізніла думка, відлуння тієї моєї «ночі жаху», і згинула перед натиском безнадійності, залізної рішучості й бажання битися.

Годі! Перемога або Велетова прірва — однаково.

Кинути? Ні, я не міг кинути цей огидний, холодний дім, бо тут жило те, що я покохав. Так, покохав. Не соромлюся цього. Досі в мене, як майже в кожної здорової, морально нерозбещеної і позбавленої зайвої почуттєвості людини, було до жінок рівне, дружнє ставлення, часом навіть не позбавлене незрозумілої огиди. Так воно й мусить бути, поки не з'явиться Справжнє. Воно прийшло. Іти? Я був тут, поруч, такий для неї могутній і великий (моє внутрішнє хитання її не торкалося), вона сподівалася на мене, вона вперше, напевне, спала спокійно.

Ця хвилина, коли я тримав її в обіймах, вирішила для мене все, що ховалося у моїм серці ще відтоді, коли вона стала на захист бідних там, біля верхнього каміна. З якою насолодою я взяв би її звідси, повіз кудись далеко, цілував ці заплакані очі, маленькі руки, прикривав би її, як теплим, надійним крилом, дарував би світові його безпритульність. Але що я? Як не важко про це подумати, вона ніколи не буде моєю. Я — жебрак. Вона теж бідна, але вона з числа найдавніших родів, блакитна кров, горда слава нескінченних поколінь за плечима. «Горда слава»? Я знав її зараз, цю горду славу, яка закінчилася здичавінням, але мені від цього не було легше. Я плебей. Ні, я про це мовчатиму. Ніхто, ніколи не скаже, що я для користі одружився з представницею давнього роду, за який, можливо, помирав десь на полі війни мій простий пращур. І ніхто не скаже, що взяв її, скориставшись її безпомічністю. Єдине, що мені дозволено, це лягти за неї в землю, віддати свою душу і хоч цим трохи віддячити за те сяйво неймовірного щастя, яке освітило мою душу в цей похмурий вечір біля великого незатишного каміна. Я допоможу їй врятуватися — і це все.

Я буду вірним, назавжди буду вірним цій радості, змішаній з болем, гіркій красі її очей і віддячу їй добром за добрі думки про мене. А потім кінець. Я піду назавжди звідси, і шляхи батьківщини нескінченною стрічкою ляжуть переді мною, і сонце прогляне у веселкових колах від сліз, які просяться на вії.

Розділ десятий

Наступного дня я йшов із Світиловичем до невеличкого лісного острова біля Яновської пущі. Світилович був дуже веселий, багато говорив про кохання взагалі і про своє кохання зокрема. І така чиста щира душа дивилася з очей цього хлопця. Так наївно, по-дитячому він був закоханий, що я у думці дав собі слово ніколи не переходити дороги його почуттю, не перешкоджати йому, звільнити йому місце біля дівчини, яку кохав сам.

Ми, білоруси, рідко вміємо кохати по-справжньому, не жертвуючи чимось, і я не був винятком з правила. Звичайно ми мучимо ту, яку кохаємо, а самі мучимося ще більше від різних суперечливих думок, питань, вчинків, які інші дуже легко приводять до одного знаменника.

Світилович одержав з губернії листа, в якому йому писали, між іншим, і про Бермана.

— О, Берман… Берман, виявляється, добра цяця! Рід його давній, але збіднілий і якийсь дивний. Ось мені тут пишуть, що всі вони мали нестримний потяг до самоти і в'їдливість. Батько його втратив маєтність, була велика розтрата, і вирятувався він тільки тим, що програв величезну суму ревізорові. Мати жила майже весь час із заслоненими вікнами, навіть гуляти виходила тільки вночі. Але найдивовижніша особа — сам Берман. Він виявився винятковим знавцем старовинної дерев'яної скульптури і скла. Кілька років тому сталася неприємна історія. Його послали в Мніховичі від гуртка аматорів старожитності, на чолі якого стояв граф Тишкевич. Там, у Мніховичах, закривали старий костьол, а скульптуру з нього, за чутками дуже мистецьку, хотіли відкупити у приватний музей Тишкевича, який він подарував місту. Берман поїхав, узяв звідти статую святого Христофора й листа, в якому писалося, що скульптура в костьолі не має ніякої художньої цінності. Йому повірили, але через деякий час випадково довідалися, що Берман купив скульптуру за мізерні гроші, купив загалом сто сім фігур, які спродав іншому приватному колекціонерові, визначивши велику суму. Водночас недолічилися значної суми грошей у касі гуртка аматорів. Бермана почали шукати, але він зник разом з матір'ю і молодшим братом, який виховувався десь у приватному пансіонаті і тільки за рік до того приїхав до міста. До речі, цей брат відзначався ще більшою нелюдимістю. Весь час він сидів у дальніх покоях, не виходячи ні до кого, і тільки одного разу бачили його в товаристві Бермана в клубі, де він здався усім погано вихованим для пансіонера.

Коли схаменулися, то виявилося, що будинок вони встигли продати і зникнути невідомо куди. Почали довідуватися і довідалися, що і взагалі ці Бермани зовсім не Бермани, а хто — невідомо.