Дике полювання короля Стаха - Страница 39

— Документів нема, — втрачав я терпіння. — Законна спадкоємиця є.

І тут сталося жахливе й огидне. Жінка витягла голову, шия її зробилася довгою-довгою, і, наблизивши до мене обличчя, свистячим шепотом вона сказала:

— Так, може… може, вона хутко померла б.

Обличчя її аж просвітліло від такої сподіванки.

— Померла б, і все. Вона ж квола, спить погано, крові в жилах майже нема, кашляє. Що їй варто? Збудеться прокльон. Навіщо, щоб палац панові Горобурді, коли тут могла б жити я. Їй що, відмучиться — і кінець. А я б…

Боюся, що я змінився на обличчі, став страшний, бо вона одразу втягла голову в плечі.

— На падло летиш, вороно? — спитав я. — А тут не падло, тут жива людина. Тут така людина, підметки якої ти не варта, котра більше права має жити на землі, ніж ти, ступо дурна.

— Б-батечку… — мекала вона.

— Мовчи, відьмо! І ти її в могилу звести хочеш? Усі ви тут такі, гаспиди хижі! Усі ви за гроші вбити людину готові! Усі ви павуки. Усі ви матері рідної за синій папірець не пошкодуєте. А ти знаєш, що таке життя, що так легко про смерть іншої людини кажеш? Не перед тобою б перли сипати, але ти вислухай, ти ж бажаєш, щоб вона сонце живе, радість, добрих людей, довгі роки, які її чекають, на хробаків підземних зміняла, аби тобі на грошах спати, з-за яких сюди дике полювання приходить. Може, ти й Блакитну Жінку сюди пускаєш? Чому вчора вікно в коридорі відчиняла?

— Ба-ба-течку ти мій! А я ж його не відчиняла! А холодно ж було… Я ще здивувалася, чому відчинене! — майже голосила вона.

На обличчі цієї паскуди було стільки боязні, що я міг би змовкнути, але не міг. Я втратив усяку розважливість.

— Смерті їй бажаєш! Собаки люті, вороння! Пріч звідси! Геть! Вона шляхетна, ваша господиня, вона, може, й не прожене вас, але я обіцяю вам, коли ви не підете з палацу, який засмерділи своїм диханням, ви сядете в тюрму за моїм клопотанням.

Вона пішла до сходів, гірко плачучи. Я йшов за нею. Ми вибралися у кімнату, і тут я здивовано зупинився. Яновська стояла перед нами в білій сукні із свічкою в руках. Обличчя її було засмучене, і вона з відразою подивилася на економку.

— Пане Білорецький, я випадково чула вашу розмову, чула з самого початку. Я йшла майже за вами. Я нарешті знаю глибину чесності й підлості. А ти (вона звернулася до Закревської, яка стояла похнюпившись збоку)… залишайся тут. Я прощаю тобі, через силу, але прощаю. Простіть і ви, пане Білорецький. Дурним людям часом треба прощати. Бо куди вона піде звідси. Її ніде не візьмуть, стару дурну бабу.

Одна сльоза скотилася з її повік. Вона повернулася і пішла. За нею ішов я. Яновська спинилася у кінці коридора й тихо сказала мені:

— Люди гинуть через ці папери. Якби не заборона предків, з якою радістю я віддала б комусь цей гнилий темний будинок. Він мені сама лиш покута, як і моє ім'я. Хоч би померти скоріше. Тоді б я покинула його цій бабі з кам'яним серцем і дурною головою. Нехай раділа б, коли вона здатна так повзати на животі через цю погань.

Ми мовчки спустилися у нижню залу й підійшли до каміна. Стоячи, дивилися у вогонь, червоні відблиски якого лягали на обличчя Яновської. Вона змінилася за останні дні, можливо, подорослішала, можливо, просто почала перетворюватися на жінку. Мабуть, нічиє око, крім мого, не помітило цих змін. Тільки я один бачив, що в блідому пагінцеві, який ріс у підземеллі, затеплилося, поки що непомітно, життя. Погляд став більш осмислений і цікавий до життя, хоча застарілий жах, як і раніше, лежав маскою на виду. Трошки жвавішим стало обличчя. Блідий пагінець починав оживати.

— Добре стояти отак, Надіє Романівно, — задумливо сказав я. — Вогонь горить…

— Вогонь. Добре, коли він є, коли він горить. Добре, коли люди не обманюють.

Дикий, нелюдської сили крик пролунав звідкілясь знадвору — здавалося, що це кричить і ридає не людина, а демон. І одразу почулося впевнене владне відлуння кінських копит біля сходів. А голос ридав і кричав так по-нелюдськи немовби не з людських грудей виходив.

— Романе у двадцятому коліні — виходь! Помста! Остання помста! Авой! Авой!

І ще щось, чому не було назви. Я міг би зараз вискочити на сходи, і стріляти в це дике паскудство, і покласти на місці хоч кого-небудь, але на руках у мене лежала вона, я відчував через сукню, як колотилося її перелякане сердечко, як воно поступово завмирало, билося усе рідше, рідше. Неймовірно переляканий за її життя, я почав невпевненими рухами гладити її волосся. Вона повільно, дуже повільно приходила до притомності, і вії її ледь помітно тремтіли, коли я торкався рукою до її голови. Так затуркане цуценя приймає ласку людини, яка вперше вирішила погладити його: брови його здригаються, кожного разу чекаючи удару, коли піднімається рука.

А грюкіт тривав, і все єство моє з болем рвалося до того, щоб разом з нею вискочити на сходи, стріляти в цих нетопирів і разом з нею впасти на приступки і померти, відчуваючи її поруч з собою, тут, усю біля себе. Все одно не можна так жити.

А голос ридав здалеку:

— Романе! Романе! Виходь! Коням під ноги душу твою! Це ще не зараз! Потім! Завтра… Опісля! Але ми прийдемо! Прийдемо!

І тиша. Вона лежала в моїх обіймах, і немовби тиха музика почала награвати десь, може, у моїй душі. Тиха-тиха, далека-далека, ніжна: про сонце, малинові від конюшини луги під серпанковою блискучою росою, про дзвінкий спів соловейка в шатах великих лип. Її обличчя було таке спокійне, як у сонної дитини. Ось прорвався подих, розплющилися очі, здивовано подивилися довкола, посуворішали.

— Пробачте, я піду.

І вона попрямувала до сходів на другий поверх — маленька біла постать…