Дике полювання короля Стаха - Страница 30

Тьмяні тіні вершників бігли від дороги навскоси до драглистої улоговини. Розвівалися од вітру плащі-велеїси, вершники рівно, як ляльки, сиділи в сідлі, і жоден звук не долинав звідти. Саме в цьому мовчанні й було найжахливіше. Якісь світлі плями вирізнялися на цьому туманному тлі. А двадцять перший скакав попереду, не метляючись у сідлі, очі його закривав низько насунутий капелюх з пером, лице було похмуре й бліде, губи стиснуті.

Дикий верес співав під їхніми ногами.

Я допитливо дивився на гострі носи, які стирчали з-під капелюхів, на тонкі, знизу волохаті ноги коней якоїсь невідомої мені породи.

Безшумно скакало по вересу дике полювання короля Стаха, мчали сірі, тьмяні, нахилені наперед постаті.

Я не одразу зрозумів, що вони, блукаючи болотом, натрапили на мій слід і зараз ідуть ним по мою душу. Вони спинилися, все так само безшумно, біля того місця, де я заліз у твань. До них було не менше десяти метрів через драговину, я бачив навіть, що їхні коні — тьмяні коні, вороної і строкатої масті, але не почув жодного звуку, тільки десь біля пущі часом співав приглушений ріг. Я тільки бачив, що один з них, повиснувши в сідлі, подивився на сліди, знову випрямився. Отаман махнув рукою у той бік, куди пішов я, огинаючи улоговину, і полювання помчало. Ще хвилин п'ятнадцять, і воно, обминувши улоговину, повинно було бути тут. Холодна лють вирувала в моєму серці: е, ні, привиди ви чи хто, але я вас зустріну як належить!.. Револьвер, шість набоїв — і подивимося. Я швидко засунув руку в кишеню, і… холодний піт виступив на моєму лобі: револьвера не було. Я тільки тут згадав, що залишив його в шухляді стола в моїй кімнаті.

«Це кінець», — подумав я.

Але чекати кінця, склавши лапки, не в моїй натурі. Через п'ятнадцять хвилин будуть тут. Місцевість нерівна. Подекуди є болотця, які можна перебігти мені, а не вершникам (хоч, може, коли вони привиди, вони перелетять їх у повітрі). Я можу заплутати сліди.

Я скинув чоботи, щоб у перші хвилини не привертати уваги погоні шумом своїх кроків, і пішов, спочатку не поспішаючи, а потім, коли улоговина сховалася, швидше. Я петляв, біг по вересу, ноги мої змокли від роси. Я попрямував спершу вздовж улоговини, а потім круто звернув до Болотяних Ялин кущами. Кілька разів я біг по воді — чи зважати мені було на це? Незабаром я знову добіг до стежки, а коли обернувся, то побачив дике полювання уже на цім боці. Воно з тією самою впертістю рухалося по моїх слідах. Погоня мчала, гриви і плащі маяли в повітрі.

Користуючись тим, що я схований від них кущами, а стежка іде під узвіз, я узяв чоботи в руки і дав по стежці такий клас бігу, якого не давав ніколи досі і, мабуть, ніколи опісля. Я мчав так, що вітер свистів у вухах, пекло в грудях, виїдав очі піт. А тупіт за моєю спиною, хоч і повільно, а наближався. Незабаром мені вже почало здаватися, що я впаду, я й справді двічі спіткнувся, але випростався і біг, біг, біг. Повільно, дуже повільно наближався темний парк, а тупіт лунав усе ближче й ближче.

На моє щастя, прийшло друге дихання, як сказали б зараз. Я біг навпрошки, через канави і ями, оминаючи горби, на яких мене могли помітити. І тупіт лунав то ближче, то далі, то з правого, то з лівого боку. Мені не було часу оглядатися, але один раз я все-таки оглянувся з кущів. Вони, люди дикого полювання, летіли за мною у молочному низькому тумані.

Коні їхні розпростерлися в повітрі, вершники сиділи нерухомо, верес дзвенів під копитами. І над ними, у клаптику чистого неба, горіла самотня гостра зірка.

Напруживши останні сили, я скотився з гори, перетнув широку стежку, стрибнув у канаву і побіг по дну, по воді. Канава наближалася до огорожі. Я вискочив з неї і одним стрибком підлетів до огорожі. Вони були за якихось двадцять сажнів од мене, але трохи забарилися, і це дало мені можливість проскочити у ледь помітну дірку і заховатися в бузку. На стежці було зовсім темно від дерев, і тому, коли вони майже безшумно промчали повз мене, я не зміг роздивитись їх. Але я добре чув, як головний простогнав: «До прірви».

Дике полювання помчало далі, а я сів на землю. Серце моє билося, як овечий хвіст. Але швидко підвівся. Сидіти після бігу не можна. Я добре розумів, що тільки одержав відстрочку. Вони можуть швидше домчати до будинку кружним шляхом, ніж я дійду до нього напрямки. І знову побіг. Ноги мої були збиті до крові, двічі я упав, спіткнувшись об коріння, ялинові лапи стьобали моє обличчя. Громаддя палацу виросло переді мною зовсім несподівано, і водночас я почув тупіт копит десь попереду. Вони знову лунали, вони гриміли так часто, що я шкірою відчував: вони мчали неймовірно швидким чвалом.

Я пішов ва-банк. Я міг сховатися, але в палаці була дівчина, яка зараз, певно, дуже злякалася. Я повинен бути там, там моя зброя. Кількома стрибками я опинився на ґанку і затарабанив у двері.

— Надіє Романівно! Надіє Романівно! Відчиніть!

Кричати не можна було. Вона могла зомліти від жаху. А цокіт копит був уже тут, на цій половині палацу. Я грюкав.

Двері відчинилися раптово. Я вскочив до зали, міцно замкнув двері і хотів було кинутися по зброю, але крізь вічко побачив, що тьмяні коні промчали далі і зникли за поворотом алеї.

Я глянув на Яновську, вона стояла вражена моїм виглядом, глянув у люстро і жахнувся: увесь обдертий, пошарпаний, з кров'ю на руках, із скуйовдженим волоссям стояв і дико дивився на мене мій двійник. Я знову глянув на Яновську: бліда, з мертвим обличчям, вона заплющила очі і спитала:

— Вірите ви тепер у дике полювання короля Стаха?

— Тепер вірю, — похмуро сказав я. — І ви не побоялися відчинити мені двері в таку мить?! Маленьке мужнє серце…