Дике полювання короля Стаха - Страница 31

У відповідь вона розридалася.

— Пане Білорецький… пане Андрію… Андрію. Я так боялася, так боялася за вас. Боже… боже… боже! Хоч би взяв ти тільки мене саму!

Руки мої стиснулися в кулаки.

— Пані Надіє! Я не знаю, привиди це чи ні. Привиди не могли бути такими реальними, люди не могли бути такими примарними, палати такою нечистою люттю. Але я клянуся вам, клянуся. За цей ваш жах, за ці ваші сльози вони заплатять мені, заплатять дорогою ціною. Клянуся вам.

Десь далеко завмирало часте відлуння кінських копит.

Розділ шостий

Коли досі темп моєї розповіді був трохи уповільнений, то тепер він буде, навпаки, чи не занадто швидкий. Але що вдієш, події з тієї жахливої ночі так мчали, що в мене паморочилася голова.

Вранці наступного дня ми ходили з Яновською до села, де я записував легенди. Всю дорогу я переконував її, що не треба так боятися дикого полювання, розповів, як я вчора ошукав його, а в голові крутилося: «Що ж це було? Що?»

Господиня трохи повеселішала, але все-таки була пригнічена: такою я її ще не бачив. А коли я повернувся до палацу (Яновська затрималася біля флігеля із сторожем), я помітив брудний аркуш паперу, приколений колючкою до стовбура ялини на видному місці. Я зірвав його:

«Те, що повинно загинути, загине. Ти мандрівний чоловік, чужинець якийсь. Зійди з дороги. Ти чужий тут, яке тобі діло до проклятих родів. Полювання короля Стаха приходить опівночі. Чекай».

Я тільки плечима знизав. Після такого апокаліптичного жаху, який я пережив учора, ця погроза здалася мені поганою мелодрамою, непродуманим ходом і, між іншим, переконала мене в земному походженні цієї чортівні (як ви побачите далі, даремно).

Я сховав листа. А вночі відбулося одразу дві події. Спав я дуже погано, мучили якісь страхіття. Я прокинувся опівночі від кроків, але цього разу якась незрозуміла впевненість, що це не просто звуки, змусила мене встати. Я накинув халат, обережно відчинив двері і вийшов у коридор. Кроки лунали в далекому його кінці. Я пішов за ними і… побачив економку, яка зі свічкою йшла кудись. Я обережно подався за нею, тримаючись темряви. Вона зайшла до якоїсь кімнати. Я кинувся услід, але економка виглянула звідти, і я ледве встиг притиснутись до стіни. Коли Я підійшов до кімнати, то побачив там тільки старий письмовий стіл, різьблену шафу. На підвіконні стояла свічка. Я зайшов туди, дуже обережно заглянув у шафу — порожня. Кімната була зовсім порожня, і, на жаль, мені не можна було вартувати в ній: я міг зіпсувати всю справу. Тому я пішов за ріг коридора і став там. У халаті було холодно, мерзли ноги, але я стояв. Я стояв, напевне, уже з годину, коли раптом друге явище вразило мене. Коридором просувалася блакитна жіноча постать. Звідки вона з'явилася — не знаю: коридор у тому кінці також робив коліно. Вона рухалася плавно, немовби пливла. Я тільки було рушив туди, як зупинився вражений. Лице цієї жінки було лицем Надії Яновської, тільки дивно зміненим. Воно було дуже поважне й спокійне, доросліше і якось навіть більш витягнуте. Де я бачив таке? Я вже здогадався і все-таки не вірив сам собі. Ну, звісно, портрет страченої жінки в залі. Блакитна Жінка!

Я забув про економку, про холод, про все. Цю таємницю я мусив розкрити негайно. І я рушив туди. А вона пливла, пливла від мене, і тут тільки я зауважив, що велике вікно її коридорі напіввідчинене. Вона ступила на низьке підвіконня і зникла. Я добіг до вікна, виглянув і нічого, нічого не побачив, немовби хтось глузував з мене. Ріг будинку, правда, зовсім недалеко, але карниз був той самий вузький карниз. Я вщипнув себе за руку — ні, я не спав.

Мене так вразила ця нова пригода, що я ледь не пропустив повернення економки. Та йшла із свічкою, тримаючи в руці якийсь аркуш паперу. Я закляк у ніші дверей, вона пройшла повз мене, не помітивши, потім виглянув і побачив, що вона спинилася біля вікна, похитала головою, і, бурмочучи щось, зачинила його.

Потім пройшла сходами на перший поверх.

І що їй треба було тут, на другому поверсі? Я пішов було до себе, але раптом спинився і тихенько постукав у двері кімнати Яновської. Чим не жартує диявол, а раптом це все-таки була вона? Я сказав пошепки:

— Надіє Романівно, ви спите?

У відповідь я почув сонне бурмотіння.

Я повернувся до кімнати й, не засвічуючи свічки, сів на ліжко. Мене трясло від холоду, а голова просто тріщала від різних суперечливих думок.

Розділ сьомий

Коли ми наступного дня гуляли з нею по алеї, я розповів їй про пригоди минулої ночі. Може, мені й не варто було робити цього, не знаю, але я ніяк не міг позбутися думки, що тут щось нечисте з економкою. Вона не здивувалася, подивилася на мене великими лагідними очима й повільно відповіла:

— Бачите, а я цієї ночі так перехвилювалася за вас, що спершу не спала, а потім заснула так міцно, що навіть нічого не чула. Не варто вставати вам уночі, пане Білорецький. Коли що-небудь станеться, я собі цього не подарую… А щодо економки ви помиляєтесь. Власне кажучи, вона може ходити всюди, я не дотримуюсь давніх правил, що економка може приходити на другий поверх тільки тоді, коли її кличуть. Тут найжахливіше не вона, а Блакитна Жінка. Знову вона з'явилася. Неодмінно станеться щось погане. — І з суворою мужністю додала: — Скоріше за все це буде смерть. І я маю всі підстави думати, що помру я.

Ми сиділи в старій альтанці, розміщеній глибоко в чагарнику. Каміння від старості все обросло мохом, який після останніх дощів молодо зазеленів. Посеред альтанки стояла мармурова дівчина з відбитим вухом, і по обличчю її повз слимак. Яновська подивилася на неї і сумно посміхнулася: