Дике полювання короля Стаха - Страница 29

— Не хочу, не хочу я більше!

— Ну, чого ти, хлопче, чого, любий, — почув я голос Дубатовка. — Це ж не ти його образив, він нас із тобою хотів зганьбити. Нічого, за тобою ще два постріли. Ти ба, як тебе корчить! Це все з незвички, від чистих рук та сумлінного серця. Ну… ну… ти ж не вбив його, ні. Він тільки оглушений, як бугай на різниці. Ач, як ти його ловко. Відстрелив шматок вуха та ще й на голові шкіру розпоров. Байдуже, полежить тиждень, відлежиться.

— Не треба мені ваших двох пострілів! Не хочу! — кричав я, як дитинча, і мало не тупав ногами. — Дарую йому ці два постріли!

Ворону підхопили мій секундант і ще якийсь шляхтич, в якого все обличчя складалося з величезного кирпатого носа і неголеної бороди. Вони понесли його кудись.

— Хай бере собі ці два постріли!

Тільки тут я зрозумів, який це жах убити людину! Ліпше, мабуть, здохнути самому. І не тому, що я був такий уже святий. Зовсім інша річ, коли це станеться в сутичці, у бою, в запалі. А тут темна кімната і людина, яка ховається від тебе, як пацюк від фокстер'єра. Я вистрілив з обох пістолів у стіну під стелею, кинув їх на підлогу і пішов.

Коли я зайшов до кімнати, де відбулася сварка, Ворону поклали вже в одному з дальніх покоїв під наглядом родичів Дубатовка, а компанія знову сиділа за столом. Я хотів іти одразу ж — не пустили… Дубатовк посадив мене поруч із собою і сказав:

— Нічого, хлопче. Це від нервів у тебе. Він живий, буде здоровий — чого ще? І він тепер знатиме, як натикатися на справжніх людей. На, випий… Я скажу тобі, що ти справжня людина. Так диявольськи хитро і так мужньо чекати всіх трьох пострілів — це мало хто зробить. І це добре, що ти високородний, ти ж міг вбити його останніми двома кулями — і не зробив цього. Моя хата зараз до останньої хрестовини вдячна тобі.

— І все-таки погано, — сказав один із шляхтичів. — Така витримка, вона не від людини.

Дубатовк хитнув головою:

— Сам винен, свиня. Сам поліз, п'яний дурень. Хто б іще подумав кричати про гроші, крім нього. Ти ж знаєш, що він до неї сватався і отримав гарбуза. Я впевнений, що пан Андрій значно забезпеченіший, ніж Яновська. У нього голова, праця, руки, а в останньої жінки їхнього роду — майорат, на якому треба сидіти, як собаці на сіні, здохнути з голоду на скрині з грішми. І звернувся до всіх:

— Панове, я сподіваюся на шляхетність усіх нас. Мені здається, про те, що сталося, треба мовчати. Це не робить честі Вороні — чорт з ним, він заслуговує каторги, але це не робить честі і вам, і дівчині, ім'я якої чорнив п'яним язиком цей блазень… Ну, а мені й поготів. Один, хто поводив себе, як мужчина, це Білорецький, а він, як справжній мужчина, скромна людина.

Всі погодилися. І гості, видно, уміли тримати язика за зубами, бо в окрузі ніхто й словом не обмовився опісля про цю подію.

Коли я йшов звідти, Дубатовк затримав мене на ґанку.

— Коня тобі дати, Андрусю?

Я умів їздити, але хотів пройтися пішки й очуняти після всього.

— Ну, то дивись.

Я пішов додому вересовою пусткою. Була вже глибока ніч, місяця не було видно за хмарами, але якесь непевне, хворобливо-сіре світло заливало пустку. Часом здригався під поривами вітру сухий верес, часом панувала тиша. Величезні стоячі камені траплялися біля дороги. Похмура це була дорога! Тіні розросталися, перетинали її. Мені трохи хотілося спати, і я вжахнувся від самої думки, що треба йти дорогою, обминаючи парк, біля Велетової прірви. Краще було знову піти пусткою і відшукати потаємний лаз в огорожі.

Я звернув з дороги, майже одразу потрапив у якусь твань, забруднив чоботи, потім вибрався на сухий верес, знову потрапив у грязюку, вперся у довге й вузьке болото. Лаючи себе за те, що зробив великий гак, я узяв ліворуч, ближче до кущів на березі річки (я пам'ятав, що там було сухо, і до того ж річка трохи осушує біля себе вологу місцевість), вибрався швидко на ту саму стежку, якою йшов до Дубатовка, і, опинившись за півверстви від його хати, пішов біля кущів у напрямку Болотяних Ялин. Парк уже вимальовувався верховіттям дерев верстви за півтори попереду, коли якесь незрозуміле почуття спинило мене. Чи чуття мої, загострені цього вечора горілкою і небезпекою, чи якесь незрозуміле шосте чуття виразно сказали мені, що я не сам на рівнині. Що це було, друге, я не знав, але був упевнений, що воно ще далеко. Я прискорив ходу, швидко обминув той виступ драглистого місця, в яке вліз недавно і яке перетинало мені шлях. Вийшло так, що я стояв майже біля кущів, просто переді мною за верству був парк Болотяних Ялин, драглиста улоговина метрів з десять завширшки відділяла мене від того місця, де перебував сорок хвилин тому, де вліз у твань (я згубив ці хвилини, щоб зробити гак). За улоговиною лежала пустка, рівно освітлена все тим самим непевним світлом, а за нею — дорога. Коли обернутися назад, то далеко з правого боку блимав останній вогник у хаті Дубатовка, мирний і рожевий, а ліворуч, так само далеко за пусткою, бовваніли крислаті й величезні верховіття Яновської пущі. Але вона була дуже-дуже далеко, на межі пустки і боліт.

Я стояв і слухав, хоч якесь неспокійне чуття і казало мені, що воно зараз ближче. Я ж не міг повірити в передчуття: повинна була бути якась реальна причина цього душевного стану. Я не міг нічого бачити: легкий туман вкривав рівнину. Я нічого не чув. Що ж це могло бути, звідки цей сигнал? Я ліг на землю, притиснув до неї вухо і через півхвилини відчув якесь рівномірне тремтіння землі. Не скажу, що я дуже смілива людина, інстинкт самозбереження у мене, може, навіть міцніший, ніж в інших, але я завжди був вельми допитливий. Я вирішив чекати і швидко мав винагороду. З боку пущі пусткою рухалася якась темна маса, досить велика і рухлива. Я довго не міг здогадатися, що це таке. Потім я почув дрібне і рівне відлуння копит. Шамотів верес. Потім усе зникло, маса, видно, спустилася в якийсь ярок, а коли з'явилася знову — відлуння стихло. Вона мчала безшумно, немовби пливла в повітрі, наближалася усе ближче й ближче. Потім зробилася більшою, видно, звернула і замість голови показала мені бік. Ще хвилина, і я аж подався вперед. У хвилях блідого прозорого туману чітко вимальовувалися силуети вершників, які мчали шаленим чвалом, аж кінські гриви розвівалися од вітру. Я почав рахувати їх і нарахував двадцять. Двадцять перший скакав попереду. Я ще сумнівався, коли вітер приніс звідкілясь здалеку луну мисливського рога. Холодний сухий мороз пройшов по моїй спині.