Дике полювання короля Стаха - Страница 6


К оглавлению

6

Я відчував, як вітер цих століть пролетів за моєю спиною і здибив волосся на моїй голові.

І ще я відчув, що в цьому домі стоїть холод, жахливий холод, якого не вигнати навіть камінами, що палають день і ніч.

Величезні похмурі зали з тріскучим паркетом, морок по кутках, вічний протяг, запах пороху й мишей і холод такий, що холоне серце, холод, настояний століттями, холод єдиного майорату, величезного, збіднілого, майже вимерлого за останні роки роду.

О, який це був холод! Якби пізніших наших декадентів, які оспівували занедбані панські замки, залишити тут хоча б на ніч, вони хутко попросилися б на траву, на тепле сонечко.

Щур сміливо перебіг по діагоналі залу. Мене пересмикнуло. Я знову повернувся до портретів. Але пізніші портрети були іншими. У чоловіків якийсь голодний, незадоволений вигляд, очі, як у старих джиґунів, на вустах незрозуміла, тонка і неприємна в'їдливість. І жінки інші: вуста занадто жадібні, погляд манірний і жорстокий. І явно слабшали руки: ми білою шкірою як у чоловіків, так і в жінок були помітні блакитні жилки. Плечі ставали вузькими і схиленими наперед, хоча хтивість навіть міцніла у виразі обличчя.

Життя, як жорстоко жартуєш ти з тими, хто століття жив відрубно, а з народом мав стосунки тільки на той випадок, щоб народжувати на світ байстрюків.

Мені було важко, неприємно дивитися на це. І знову оте почуття пронизливого, незрозумілого холоду…

Я не почув кроків за спиною, неначе той, хто підійшов, плив у повітрі. Мені раптом просто здалося, що хтось дивиться мені в спину. Тоді я, притягнутий цим поглядом, обернувся. Жінка стояла за моєю спиною і запитливо дивилася на мене, схиливши голову. Я був приголомшений. Мені здалося, ніби той портрет, який щойно розмовляв зі мною, раптом ожив, і жінка, що стояла тут, за моєю спиною, зійшла з нього.

Не знаю навіть, що було між ними спільного? Та, на портреті (я глянув на нього і побачив, що він на місці), була, видно, висока, добре сформована, з великим запасом життєвих сил, весела й міцна, вродлива самка. А ця — просто замірок.

І все-таки схожість була, та надсхожість, яка змушує нас пізнавати в натовпі двох зовсім несхожих братів: білявого й чорнявого. Ні, навіть більше. У них було зовсім однакове волосся, ніс тієї самої форми, той самий розріз рота і ті самі рівні білі зуби. І, крім того, ще та загальна схожість у виразі обличчя, щось родове, споконвічне.

І все-таки такої неприємної особи мені ще не доводилося бачити. Усе те саме і все — не те. Маленька на зріст, худенька, тоненька, як гілочка, з майже нерозвиненими клубами і вбогими грудьми, з блакитними жилками на шиї й руках, у яких, здавалося, зовсім не було крові — вона була кволою, мов билинка полину на межі.

Дуже тонка шкіра, тонка довга шия, навіть зачіска якась незрозуміла, невиразна. І це було тим більш дивним, що волосся у неї золотисте, надзвичайної пишності і краси. Навіщо цей недоречний затрапезний кублик на потилиці?

Риси обличчя були виразні, чітко окреслені, такі правильні, що згодилися б як взірець навіть великому скульпторові. І все-таки я не думаю, щоб якийсь скульптор спокусився ліпити з неї Юнону: рідко мені траплялося бачити таке неприємне, варте жалю лице. Губи дивно перекривлені, біля носа глибокі тіні, колір обличчя сірий, чорні брови в якомусь чудернацькому зламі, очі величезні-величезні, чорні, але в них якийсь незрозумілий, застиглий вираз.

«Неборака, до потворності невродлива», — з жалем подумав я і опустив очі.

Я знаю багатьох жінок, які до самої смерті не пробачили б мені цих опущених очей, але ця, видно, призвичаїлася бачити щось недобре на обличчях усіх людей, яких стрічала: вона зовсім не звернула на це уваги.

Не знаю, чи хотіла вона піднести руку до моїх губів, чи просто подала її для рукостискання на англійський манір, а може, рука просто здригнулася, але я взяв її кволі пальчики і шанобливо підніс їх до губів. Може, я навіть затримав їх довше, ніж треба було: я ж повинен був трошки спокутувати той гріх опущених очей.

Коли я опустив руку, в очах цієї дівчини — ні, навіть дитини — з'явилося щось гарячкове, болюче, дивне. Вона так само, як і раніше, мовчки вказала мені рукою на крісло перед каміном. Я, однак, не сів, поки не сіла вона. І знову той самий дивний вираз в очах. І тут я пригадав, як тремтіла її рука біля моїх губів, і зрозумів, що вона просто не вміла подавати, що їй ніколи не цілували руки. А й справді, що можна було чекати від цієї проклятої богом болотяної нори серед лісів.

… Коли та сама економка з міцно стиснутими губами принесла нам вечерю і залишила нас самих, я запитав, з ким я розмовляю?

— Я господиня Болотяних Ялин. Надія Яновська.

— Даруйте, може, мені треба було відрекомендуватися раніше? Я, сам того не бажаючи, обдурив вашу економку. Я зовсім не купець…

— Я знаю, — дуже спокійно сказала вона, — купці не такі, а я вас уже бачила. Там, над дверима, є… високо… непомітне вічко, щоб дивитися. Коли до нас приїжджає хтось, я одразу бачу, завжди. Тільки вельми, вельми рідко приїжджають до нас люди. І вони бояться. І я також мало кого можу пустити до нас. Ви не такий, як інші… Рідко бувають у нас варті довір'я люди.

Мене неприємно вразила така, м'яко кажучи, відвертість. Що це? Тонкий розрахунок чи наївність? Але скільки я не вдивлявся в це перекривлене обличчя, я не міг помітити на ньому навіть знаку якоїсь прихованої думки.

Обличчя було щире, дитяче. Але найбільше мене переконував голос. Він був повільний, лінивий, байдужий і водночас тремтливий і уриваний, як голос нічної пташки.

6