Дике полювання короля Стаха - Страница 5

Видно, ми в темряві потрапили на боковий ґанок, бо просто праворуч від мене був парадний вхід: широкі, також стрілчаті двері, поділені дерев'яними колонками на три частини. На колонках була трохи пощипана часом різьба: квітки, пелюстки і плоди. За дверима, у глибині вестибюля, — вхідні двері, масивні, дубові, окуті потемнілими бронзовими цвяхами з квадратними головками. А над дверима — величезне темне вікно у ніч і темряву. На вікні — художньої роботи вигнуті грати.

Я йшов передпокоєм й дивувався. Яка краса і як усе це занехаяно, занедбано. Ось важкі меблі біля стін — вони риплять навіть у відповідь на кроки. Ось величезна дерев'яна статуя святого Юри, один з чудових, трохи наївних витворів білоруського народного генія — біля його ніг тонкий білий порох, немов хтось насипав борошна: цю неповторну річ зіпсував шашель. Ось на стелі люстра, також дуже гарна, — висульки її оббиті більше ніж наполовину.

Могло б здатися, що тут ніхто не живе, якби не палали у величезному каміні дрова й не заливали тьмяним, миготливим світлом усю цю картину.

Майже з середини передпокою широкі біломармурові сходи вели на другий поверх, розділялися надвоє і гарним заокругленням збігали майже в таку саму за розмірами залу. Тут було все те саме, що й на першому поверсі, навіть палав такий самий камін гарячим полум'ям, тільки що на стінах чорне дерево (напевне, це був дуб) чергувалося з пошарпаними штофними шпалерами кавового кольору. І на цих шпалерах красувалися портрети у великих чорних рамах. Та ще біля каміна стояв столик і два крісла. Бабуся смикнула мене за рукав:

— Я зараз відведу пана до його покою. Це недалеко, по коридору. А опісля… може, пан хоче вечеряти?

Я не відмовився, бо майже цілий день не їв.

— Ну, тоді нехай пан потім вийде сюди.

Через якихось хвилин десять я був у залі і там знову побачив бабусю, яка широко усміхнулася мені і сказала довірливо:

— Знаєте, село рано лягає спати. Але в нас не люблять спати, у нас лягають якомога пізніше… І господиня не любить людей. Не знаю, чому вона сьогодні згодилася прийняти вас у своєму домі і навіть дозволила бути присутнім на вечері. Мабуть, пан найбільш вартий довір'я чоловік з тих, що були тут за три роки.

— Як, — здивувався я, — хіба господиня не ви?

— Я економка, — з гордістю сказала стара. — Я економка у кращому з кращих маєтків, у доброї сім'ї, зрозумійте це, пане купець. У найкращої з найкращих сімей. Так. Це ліпше, ніж бути навіть господинею у ненайкращої з найкращих сімей.

— Що ж це за сім'я? — необережно запитав я. — І де я?

У старої гнівом спалахнули очі.

— Ви в маєтку Болотяні Ялини. А господарів вам соромно не знати. Це Яновські. Розумієте? Невже ви не чули?

Я одказав, що, звичайно, чув, і цим заспокоїв стару.

Жестом, вартим королеви, вона вказала мені на крісло (приблизно так у театрах королеви вказують на плаху нещасному коханцеві: «Ось твоє місце, бідолашний!»), попросила пробачення і залишила мене самого. Я дуже здивувався зміні, яка сталася із старою. На першому поверсі вона ойкала й жебоніла, розмовляла з виразною народною інтонацією, а перейшовши на другий поверх, одразу перетворилася бозна на що. Видно, на першому поверсі вона була вдома, а на другому була тільки економкою, тільки рідким гостем і, відповідно до переходів, змінювалася. Очі в неї були добрі, але пам'ятаю, що така зміна мені тоді дуже не сподобалась.

Я почав розглядати портрети, які тьмяно поблискували на стінах, їх було понад шістдесят, зовсім давніх і майже нових, — і це було сумне видовисько.

Ось якийсь дворянин мало не в кожусі — одна з найстаріших картин, — обличчя широке, селянське, здорове, з густою кров'ю у жилах.

А ось другий, уже в срібнотканому жупані, широкий бобровий комір спадає на плечі (хитрий ти був пройдисвіт, хлопче!). Поруч з ним могутній, з кам'яними плечима і щирим поглядом чоловік у червоному плащі (біля його голови щит з фамільним гербом, і верхня половина його замазана чорною фарбою). А далі інші, такі самі могутні, але очі тупуваті й масні, носи тупі, уста суворі.

А з ними жіночі портрети з похилими плечима, створеними для ніжності. У них такі обличчя, що заплакав би й кат. А напевне, хтось із цих жінок і справді склав голову на пласі за тих жорстоких часів. Неприємно думати, що такі жінки, брали їжу з підносів руками, а в балдахінах їхніх спалень гніздилися блощиці.

Я став біля одного такого портрета, зачарований тією дивною, незрозумілою усмішкою, яку так неповторно відтворювали часом наші давні художники. Жінка дивилася на мене співчутливо і загадково.

«Ти — маленька людина, — немовби казав її погляд, — що ти знав у житті? О, якби ти знав, як палають смолоскипи на стінах зали для бенкетів, якби ти знав, яка насолода цілувати до крові коханців, двох звести у бійці, одного отруїти, одного кинути до рук ката, допомагати чоловікові стріляти з вежі по ворогах, ще одного коханця майже звести в могилу своїм коханням і потім взяти його провину на себе, скласти на ешафоті свою голову з високим білим чолом і мудрованою зачіскою».

Присягаю життям, так вона мені й сказала, і хоч я ненавиджу аристократів — я зрозумів перед цим портретом, яка це страшна штука «рід», яку печать накладає він на нащадків, який тягар давніх гріхів і виродження лягає на їхні плечі.

І ще я зрозумів, які незліченні десятиліття пролетіли над землею з тих часів, коли ця жінка сиділа перед живописцем. Де вони нині, усі ці люди з гарячою кров'ю і палкими питаннями, скільки століть прогуркотіло по їхніх спорохнявілих кістках?