Дике полювання короля Стаха - Страница 16

Берман з готовністю витягнув якусь книжку і розгорнув пергаментну вкладку з «деревом гідності». І справді, дев'ятнадцять поколінь ішло від Романа Старого. Нижче дев'ятнадцятого коліна, знову Романа, був напис, зроблений дрібним почерком: «26 жовтня 1870 року народилася дочка моя, Надія. Останнє, двадцяте наше коліно, єдине моє дитя. Жорстока доле, зніми з нас свій прокльон, нехай загинуть тільки дев'ятнадцять поколінь. Змилуйся над цією маленькою крихіткою. Візьми мене, коли це потрібно, але нехай виживе вона. Вона ж остання з роду Яновських. Уповаю на тебе».

— Це батько її писав? — спитав я, розчулений, і подумав, що мені було в рік народження цієї дівчини вісім років.

— Так, він. Бачите, він передчував. Його доля — доказ правдивості легенди про короля Стаха. Він знав її, вони всі знали, бо прокльон висів над нащадками цих нещасливців, як сокира. Той збожеволіє, того вб'ють за гроші брати, той загине під час полювання. Він знав і готувався: забезпечив хоч мізерний, але дохід, знайшов загодя опікунів, склав заповіт (до речі, я боюся цієї осені, багато хто з Яновських не доживали до повноліття, а через два дні буде її день народження, вже двічі з'являлося дике полювання під мурами палацу). Роман ніколи не виходив уночі з палацу. Але два роки тому Надію Романівну взяла в гості її родичка по мамі, дружина шляхтича Кульші. Дівчинка затрималася у неї допізна. Роман був такою людиною, що дуже нервувався, коли її не було вдома. А будинок Кульшів був біля самої Велетової прірви. Він сів на коня і поїхав. Дівчинка повернулася додому з Ригором, сторожем Кульші. А пана нема. Поїхали шукати. А була осінь, час, коли полювання короля Стаха з'являється особливо часто. Ми їхали по слідах панського коня, я і Ригор. Я боявся, а Ригор — аніскілечки. Сліди вели спершу по дорозі, потім збочили і почали кривуляти лугом. І збоку Ригор відшукав інші сліди.

Він був добрий мисливець, цей Ригор. Який жах, пане! Сліди були від двох десятків коней. І підкови старі, з тризубцем, схожі на вила-трійчаки. Таких давно не кують у нас. І часом ці сліди зникали і з'являлися через двадцять, тридцять кроків, наче коні летіли в повітрі. Потім ми знайшли пиж від пайової рушниці, я пізнав би його з сотні. Ригор пригадав, що коли він віз дівча додому, хтось стріляв біля прірви. Ми погнали коней, бо минуло годин п'ять, ніч уже темніла перед світанком. Хутко ми почули — десь іржав кінь. Ми виїхали на велику галявину, яка заросла вересом. Тут Ригор відзначив, що коні дикого полювання розгорнулися у лаву і пішли чвалом. А кінь господаря кілька разів спіткнувся, видно, стомлений. — Голос Бермана раптом здичавів і пересікся: — І в кінці галявини, якраз там, де починалася прірва, ми побачили ще живого коня, який лежав зі зламаною ногою і кричав так жахливо, як людина. Ригор сказав, що пан повинен бути десь тут. Ми знайшли його сліди, які йшли від драговини. Я рушив по них, але вони дійшли до коня, майже до коня, і зникли. Тут на вологому грунті були вм'ятини, немовби впала людина. І далі нічого. Головне те, що слідів поруч не було. Полювання збочило сажнів за десять від того місця. Або Роман піднявся на небо, або коні короля Стаха домчали до нього в повітрі і захопили з собою. Ми почекали з півгодини, і коли почався справжній морок, Ригор ляснув себе по голові і загадав мені надерти бересту. Я, шляхтич, підкорився цьому хлопові: він був такий владний, як магнат. Коли ми запалили берест — він схилився над слідами. «Ну, що скажеш, пане?» — мовив він з виглядом переваги. «Я не знаю, навіщо йому потрібно було йти від драговини, не знаю, як він туди потрапив», — відповів ніяково. Тоді цей хам розреготався… «Він і не думав іти під драговини. Він, мосьпане, ішов у драговину. І ноги в нього зовсім не були викручені задом наперед, як ти, можливо, думаєш. Він відступав, відступав до драговини од чогось жахливого. Бачиш, ось тут він гепнувся об землю. Кінь зламав ногу, і він перелетів через голову. Він, якщо хочеш знати, підвернув ногу: бачиш, крок правої ноги більший і глибокий, отож, він підвернув ліву ногу. Він підступав до драговини задки. Ходімо туди, там ми побачимо, напевне, і кінець». І справді, ми побачили й кінець. Там, де було круте урвище в драговину, Ригор посвітив берестом і сказав: «Бачиш, тут він посковзнувся». Я тримав його за пасок, а він поліз з цього урвища і гукнув мені: «Дивись». І тут я побачив голову Романа, яка стирчала з рудої, масляної поверхні прірви, і скручену руку, якою той встиг схопитися за кореневище від якогось струхлявілого дерева. Ми витягли його з великими труднощами, витягли мертвого: у цих прірвах часто б'ють підводні джерела, і він просто замерз. Та ще до того ж і серце не витримало, як сказав опісля лікар. Боже, на лиці його був такий жах, який не можна пережити і залишитися живим! Потім дівчина ледве не збожеволіла, коли побачила. На руці якийсь укус, комір подертий. А тоді ми приторочили труп до сідла і поїхали. І от не встигли ми від'їхати і тридцяти кроків, як побачили: через просіку пливли невиразні кінні тіні. Дивно було те, що зовсім не гупали копита. А потім заспівав ріг десь зовсім в іншому боці, і так приглушено, немовби крізь вату. Ми їхали з трупом пригнічені, коні харапудилися, вони чують мертве тіло. І ніч була, ох, яка ніч! І десь співав ріг дикого полювання. А тепер знову… Надходить час помсти…

Він замовк, уткнувши обличчя у долоні, пальці на яких, білі, артистичні, були довші за пальці звичайної людини у два рази. Я мовчав, і раптом мене прорвало:

— Як же вам не соромно! Мужчини, дорослі, великі мужчини! І не можете оборонити. Та нехай би це був сам диявол — бийтеся, чорт вас побери! І чому це полювання з'являється тут тільки іноді? Чому при мені ще не було?