Дике полювання короля Стаха - Страница 63

Ближче! Ближче! Відстань між Дубатовком і шаленими кіньми зменшувалася. У відчаї він збочив зі стежки, але оскаженілі коні збочили також.

Крик, сповнений смертельного жаху, долинув до нас.

— Рятуйте! О, король Стах!

В ту саму мить ноги його з розмаху вскочили в безодню, а коні наздогнали його і почали провалюватися. Перший дрикгант зім'яв його копитами, втиснув глибше в смердюче багно і заіржав. Забулькала, заговорила драговина.

— Король Стах! — долинуло до нас.

Потім щось величезне заворушилося у глибині, ковтаючи воду.

Коні і людина зникли, і тільки великі бульбашки забулькали на поверхні.

Як свічка, палав палац останнього «лицаря», лицаря нічних розбоїв і вовчого сонця. Селяни у вивернутих кожухах і з вилами в руках стояли довкола будинку, залиті червоним тривожним світлом.

Розділ вісімнадцятий

Я прийшов додому брудний, стомлений і, коли сторож відчинив мені двері, одразу пішов у свою кімнату. Нарешті все було скінчено, нарешті роздавили залізну дику силу. Я був такий виснажений, що, засвітивши свічку, ледь не заснув на ліжку, наполовину стягнувши один чобіт. А коли я ліг, усе попливло перед моїми очима: болота, полум'я над будинком Дубатовка, рівномірне відлуння копит, вершники, жахливі крики, обличчя Ригора, який опускає важкі вила-трійчаки. І тільки потім важкий сон скував мене, вдавив голову в подушку, як кінь копитом голову Дубатовка… Навіть усі сні я жив подіями ночі: біг, стріляв, скакав і відчував сам, що ноги мої рухаються, біжать уві сні.

Дивним було моє пробудження, хоч не можна було назвати пробудженням мій стан. Ще уві сні я відчував, що щось страшне, дуже погане коїться довкола, що в кімнаті густішає тінь якоїсь невимовної, останньої біди. Немовби хтось сидів у мене на ногах, так налилися вони чимсь дуже важким. Я розплющив очі й побачив Смерть під руку з Дубатовком, який сміявся. І я розумів, що вони у сні, що очі я розплющив теж у сні і що біда, як і раніше, живе в цій кімнаті, рухається, що вона все наближається і наближається.

Балдахін нависав, плив на мене, душив, і край його висів просто перед моїми очима. Серце шалено калатало. Я відчував, що невідоме іде на мене, що його важкі кроки лунають на переходах, і я відчував, що я був кволий, безпомічний, що вся моя сила зараз марна, що якесь дурне страховисько схопить мене або навіть не мене, а її, і хруснуть тонкі, слабенькі її кісточки. А я тільки дивитимуся. Я мотав головою і ревів, не в силі відбитися від кошмарного, важкого сну.

І раптом полум'я свічки потяглося до стелі, почало зникати, зникати і згасло, нарешті, знесилене боротьбою з темрявою.

Я глянув на двері — вони були прочинені. Знову важкий кошмар. Місяць розхлюпав світло на стінах кімнати, поклав квадрати на підлогу, блакитним туманом курився у променях димок від згаслої свічки.

Застогнав, не маючи змоги поворухнутися. І раптом побачив два великі несвідомі ока, які дивилися на мене із-за запони. Це було жахливо! Я мотнув головою: обличчя жінки дивилося на мене. І ще якби очі її дивилися, а то вони втупилися кудись за мене, немовби бачили мене наскрізь і водночас не помічали.

Потім невідома істота попливла від мене. Я дивився на неї, на Блакитну Жінку Болотяних Ялин, і волосся моє ставало дибки на моїй голові, хоч я і не знав, ява це чи сон, сон мого знесиленого тіла. Це була ява, жінка з портрета, схожа на Надію Романівну і водночас зовсім несхожа: довше обличчя, спокійне, як смерть, зовсім не той вираз на ньому, постать вища і міцніша. І очі дивилися мертво і проникливо, глибокі, як вир.

Блакитна Жінка пливла. Ось вона у своєму дивовижному блакитному уборі, який сяяв переливчастими хвилями під тьмяним світлом місяця, випливла на середину кімнати, простягла руки, мацаючи ними повітря.

Я відчув, що остаточно прокинувся, що ноги мої скуті, що дивовижна примара рухається до мене, простягає свої руки.

«Що сталося з господинею, може, вона мертва зараз, недарма ж такий невимовний жах охопив мою істоту щойно, вві сні?»

Ця думка надала мені сили. Я збив ногами ковдру, приготувався до нападу і, коли вона підпливла ближче, схопив її просто за витягнуті руки. Одна моя рука потрапила у якийсь флер, друга міцно схопила за щось невимовно тонке, кволе і тепле.

Сильно рвонув її на себе, почув крик і зрозумів суть примари, коли побачив, яка гримаса жаху знову сіла на обличчя, як в очах, немовби пробуджених від сну, з'явився свідомий вогник, вираз болю, тривоги і ще чогось, що буває в очах собаки, яка чекає удару. Блакитна Жінка забилася в моїх руках, не спроможна від несподіванки сказати ані слова, а потім судомне ридання вирвалося з її вуст.

І схожість. Нова схожість цієї істоти з Надією Яновською була така велика, що я, не тямлячи себе, крикнув:

— Надіє Романівно, заспокойтесь! Що з вами, де ви?!

Вона й слова не могла сказати. Потім жах наповнив її зіниці.

— А! — крикнула вона коротко й перелякано і затрясла заперечливо головою.

Пробуджена із сомнамбулічного стану, вона ще нічого не розуміла, тільки жах наповнював її маленьке, тремтяче, як горобеня, серденько. І незнаний жах сповнив і мене також, бо я знав, що від такого раптового переляку люди часто божеволіли або залишалися німими.

Я не знав, що я роблю, як мені рятувати її від цього, і почав укривати поцілунками її духмяні довгі коси, перелякано тремтячі повіки, холодні руки.

— Надіє Романівно! Надіє Романівно! Люба! Ніжна! Не бійся, я тут, я з тобою, я знищив короля Стаха! Ніхто вже не порушить твій добрий, лагідний спокій!