Дике полювання короля Стаха - Страница 48

Я аж похолов: справа виявилася серйознішою, натхненник дикого полювання був тут, у палаці. І хто це був? Не я і не Яновська, і не дурна економка, яка щодня плакала, побачивши господиню, і, видно було, розкаялася у всьому. Отже, тільки Берман-Готевич.

Це було цілком логічно: він — колишній злочинець, він обізнаний з історією чоловік. Можливо, це він стріляв у мене, убив Світиловича і вирвав аркуш з часопису. Незрозуміло було тільки те, чому він переконував мене в тому, що серйозна небезпека саме в дикому полюванні, а не в Малій Людині? І ще й те, що він, Берман, не міг убити Романа, бо не він запросив Надію до Кульшів, він був удома під час убивства. Але хіба Світилович в останній день не казав, що це близька людина, яка була на балі в Яновських? Хіба він не казав, що на неї не можна навіть подумати? І він же так злякався, коли я зайшов до нього, цей Берман. І хіба він не міг бути просто натхненником цієї мерзоти? Правда, невідомо в цьому випадку, як можна пояснити існування Блакитної Жінки? Але це взагалі найтемніший факт з усієї цієї історії.

І, головне, незрозуміло було, яка Берманові в цьому вигода?

Але такий виродок пекла може щось придумати.

Я взяв у Яновської особистий архів Романа і переглянув матеріали останніх днів. Нічого істотного, хіба тільки запис, що Берман починає йому не подобатися: зникає кудись з дому, занадто цікавиться генеалогією Яновських, розглядає старі плани палацу. Це вже був важливий факт! Чому не висловити міркування, що і в появі Малого Чоловіка, правильніше кажучи, його кроків винен також Берман. Міг же він розшукати старі плани, скористатися якоюсь акустичною таємницею палацу і щоночі лякати людей кроками.

Я порозмовляв з Ригором, і той сказав, що це цілком можливо, обіцяв навіть допомогти, бо його дядько і дід були мулярами Яновських ще за кріпацтва.

— Ховається десь тут, злодюга, але хто він, де ходи в стінах, як він потрапляє туди — невідомо, — буркнув Ригор. — Нічого, розшукаємо. Знайдемо. Тільки ви дуже стережіться. Лише й бачив я на своїм віку двох людяних панів, та один уже загинув. Шкода буде, якщо й з тобою щось трапиться. Тоді і вся ваша паскудна порода не має права хліб їсти й повітря псувати.

Бермана вирішили поки що не чіпати, щоб не сполохати передчасно.

Після цього я узявся за докладний аналіз листа невідомого до Світиловича. Я зіпсував дванадцять аркушів паперу, поки не відновив невеличку частину листа.

...

«Андрусю! Я довідався, що ти цікавишся диким полюванням короля Стаха і тим, що Надії Романівні небезпека загрожує. (Далі нічого не виходило)…. моя до… (знову великий пропуск)… страждає. Сьогодні я розмовляв з паном Білорецьким. Він згоден зі мною і пішов у повіт… Дрикганти — головні ко… Коли отримаєш листа — одразу приходь до… нини, де три одинокі сосни. Я і Білорецький чекатимемо… ички на… що це коїться на зе… Приходь неодмінно. Листа спали, бо мені особливо небезпечно… Тв… ся… Над нами також жахлива небезпека, яку можеш попередити тільки ти… (знову випалено багато)… одь.

Твій доброзичливий Лікол…»

Чорт знає, що таке. Я майже нічого не отримав від цього розшифровування. Ну, переконався, що тут було щось злочинне. Ну, довідався ще, що невідомий «Лікол…» (яке поганське ім'я!) спритно використав наші стосунки, про які міг тільки здогадуватися. І нічого! Більше нічого! А проте великий сірий камінь ліг на могилі людини, яка була або могла бути (людина — це те, чим вона буде, а не те, чим вона є зараз) для моєї країни чимось у сто разів більшим за мене. І не сьогодні, так завтра такий самий камінь міг притиснути й мене. Куди тоді подінеться Надія Романівна?

Той день приніс ще одну новину: принесли цидулку, в якій велемовними словами й на дуже поганому папері мене викликали в суд до повітового містечка. Треба було їхати. Я домовився з Ригором щодо коня, передав йому своє міркування про лист, і він розповів, що за хатою Горобурди стежать і нічого підозрілого не помічають.

Думки мої знову звернулися до Бермана.

Цього спокійного й не по-осінньому тихого вечора я довго думав над тим, що чекає мене в повіті, і вирішив ні в якому разі не затримуватися там. Я зовсім було зібрався іти відсипатися перед дорогою, коли раптом, звернувши за ріг алеї, побачив на вкритій мохом лаві Яновську. Чорно-зелене од вікових ялин світло клало прозорі відблиски на її блакитну сукню, на руки, що лежали на колінах, на очі, трохи неосмислені, як це завжди буває у людини, котра цілком поринула у свої думки.

Слово, що я давав самому собі, було міцним, пам'ять мертвого друга зробила це слово ще міцнішим, і все-таки я кілька хвилин з якимсь радісним захопленням думав про те, що міг би обняти цю худеньку постать, притиснути до грудей. І боляче билося моє серце, бо я знав, що ніколи цього не буде.

Але вийшов я до неї з-за дерев майже спокійний.

Ось підвела голову, побачила мене, і яким милим, теплим вогнем засяяли променисті очі…

— Це ви, пане Білорецький. Сідайте тут, поруч.

Помовчала і сказала з дивним переконанням:

— Я не запитую вас, чому ви набили того чоловіка. Я знаю, коли ви зробили це, значить, інакше не можна було. Але я дуже непокоюся за вас. Ви повинні знати, що суду тут нема. Це пройдисвіти, це брехуни, це… погані й наскрізь продажні люди. Вони можуть засудити вас. І, хоч невелика провина для шляхтича набити поліцейського, вони можуть вислати вас звідси. Вони всі, разом із злочинцями, утворюють одну велику спілку. Марно благати їх про правосуддя: не скоро, може, навіть ніколи не побачить його цей благородний і нещасний люд. Навіщо ви зробили це?