Дике полювання короля Стаха - Страница 33

Вона пішла, а я ще довго сидів і думав про неї. Я був вражений, зустрівши в цьому болоті таке благородство і красу душі.

Ви знаєте, як підносить і зміцнює людину усвідомлення того, що на неї хтось покладається, як на кам'яну гору. Але я, очевидно, погано знав себе, бо наступна ніч належить до найжахливіших і найнеприємніших спогадів мого життя. Років десять опісля я, пригадавши її, ревів і стогнав від ганьби, і дружина запитувала мене, що зі мною сталося. І я ніколи, аж до сьогоднішнього дня, не розповідав про цю ніч і мої думки нікому.

Може, і вам би не розповів, але мені спало на думку, що не так важливі ганебні думки, як те, чи змогла людина їх перемогти, чи не приходили вони до неї опісля. І я вирішив розповісти вам це для науки.

Надвечір до мене прийшов Світилович. У господині боліла голова, і вона ще до його появи зачинилася у своїй кімнаті. Ми розмовляли перед каміном удвох, і я розповів йому про події минулого вечора. Вираз непорозуміння відбився на обличчі Світиловича, і я спитав, що його так дивує.

— Нічого, — відповів він. — Економка — це дурниці. Може, вона просто краде в господині з її мізерних пожитків, може, ще щось. Я давно знаю цю бабу: досить скупувата й дурна як ступа. Її мозок заплив жиром, і на злочин вона не здатна, хоч простежити за нею, здається, слід. Блакитна Жінка також нісенітниця. Наступного разу, коли побачите її, стрельніть у той бік. Я не боюся привидів-жінок. А ось ви краще відгадайте, чому я так здивувався, почувши про вчорашнє дике полювання.

— Н-не знаю.

— Ну, а скажіть, чи не було у вас ніяких підозр щодо Ворони? Скажімо так. Ворона сватається до Яновської, отримує гарбуза і потім, щоб віддячити, починає викидати колінця з диким полюванням. Ви не чули про сватання? Так, так ще два роки тому, за життя Романа, він пропонував тоді цьому, тоді ще дитинчаті, руку й серце. Тому і на вас злиться, тому і сварки шукав, а коли не вийшло — вирішив прибрати вас з дороги. Я тільки думав, що це буде трохи пізніше.

Я замислився.

— Признаюсь вам, що в мене такі думки були. Можливо, я навіть дав би їм волю, якби не знав, що Ворона лежить поранений.

— То якраз дурниці. Одразу майже після того, як ви пішли, він з'явився біля столу, зелений і похмурий, але майже тверезий. Кровопускання допомогло. Він був обмотаний бинтом, як головка капусти, лише ніс і очі виглядали. Дубатовк йому: «Що, хлопче, соромно, напився, як свиня, мене на дуель викликав, а наскочив на чоловіка, який дав тобі чосу?» Ворона спробував усміхнутися, але від слабості хитнувся: «Сам бачу, дядьку, що я дурень. І Білорецький так мене провчив, що я більше ніколи не лізтиму до людей». Дубатовк тільки головою похитав: «Ось що горілочка, міць божа, з йолопами робить». А Ворона йому: «Я думаю, треба в нього пробачення попросити. Незручно. Все одно — ніби покликали в гості і спробували вистьобати». Потім подумав. «Ні, — каже, — пробачення не проситиму, серджуся трохи. І, зрештою, він дістав задоволення». І я вам скажу ще, він сидів з нами, а ми пили до самого світанку. Дубатовк так напився, що почав уявляти себе християнським мучеником за часів Нерона, і все намагався покласти руки в миску з паленкою. Цей ваш секундант, бовдур років під сорок, усе плакав і кричав: «Матінко, прийди сюди, погладь мене по голівці. Кривдять твого сина, не дають йому більше горілки». Чоловіка зо три так і заснули під столом. Ніхто з них не виходив ані на хвилинку, так що до дикого полювання ні Ворона, ні Дубатовк відношення не мають.

— А ви що, і Дубатовка запідозрювали?

— А чому ні? — жорстко сказав Світилович. — Я нікому нині не довіряю. Йдеться про Надію Романівну. Чого ж я Дубатовка звідси, з підозрілих, викидатиму? З якої речі? Що добрий він? Ого, як людина прикинутися може! Я і сам… учора навіть не підходив до вас під час дуелі, щоб не підозрівали, якщо вони злочинці. І зараз не підходитиму, не треба. Я і вас підозрював: раптом… та потім схаменувся. Відомий етнограф іде в бандити! Ха! Так і Дубатовк міг ягнятком прикинутися. А головне, не сподобався мені отой його подарунок, портрет Романа Старого. Немовби навмисне, щоб дівчину з колії вибити.

— А що, — схаменувся я, — справді підозріло… Вона тепер навіть біля каміна боїться сидіти.

— Отож-бо, — пригнічено сказав Світилович. — Отже, не він король Стах. Подарунок цей якраз на його користь говорить. І вчорашня подія.

— Слухайте, — сказав я. — А чому б не припустити, що король Стах — це ви. Ви ж пішли вчора пізніше за мене, ви до мене без ніяких підстав ревнуєте. Ви, може, мені просто очі замилюєте, а насправді, тільки-но я вийшов, а ви: «На коні, хлопці!»

Я ні хвилини не думав так, але мені не сподобалося, що довірливий, щирий хлопець сьогодні тримає себе, як недовірливий дід.

Світилович дивився на мене, як очманілий, кліпнув разів зо два очима й раптом зареготав, одразу перетворившись на доброго, чистого юнака.

— Отож-бо, — відповів я його тоном. — Не зводьте даремно наклепу на старих, як Дубатовк. Образити людину недовго.

— Та я і не думав зараз про нього, — усе ще регочучи, відказував він. — Я вам казав, вони були зі мною. Коли почало світати, Вороні стало дуже погано, пішла знову кров, почав марити. Послали одного за дідом-знахарем, потім навіть лікаря привезли, не полінувалися у повіт поїхати. Приїхав він зовсім недавно й наказав Вороні тиждень бути в ліжку. Сказали, що рану отримав випадково.

— Ну, а хто б ще міг бути?

Ми перебрали всіх довкола, але ні на кому не зупинилися. Думали про Бермана навіть і хоч розуміли, що він — теля, вирішили написати листа до знайомих Світиловича в губернське місто й довідатися, як він там жив раніше і що він за людина. Це було потрібно тому, що він був один з людей округи Яновської, про якого ми нічого не знали. Ми думали й так і сяк, але ні до чого не могли додуматися.