Дике полювання короля Стаха - Страница 27

— Тепер вірите?

— Вам вірю, — просто сказав він, — і обіцяю вам, доки я живий, жодна волосина не впаде з її голови. Диявол це, привид або щось інше — я стану на його шляху.

Ми домовилися, що будемо розслідувати цю справу разом, що він через день прийде до мене і розповість, про що він довідався в околиці (різні чутки і плітки могли принести певну користь). Дубатовка вирішили поки що до справи не залучати: старий міг розгніватися і, за своїм звичаєм, рубати з плеча.

Вечеря тривала далі. Знову частували, знову пили. Я зауважив, що Дубатовк підливає собі і мені рівно, п'є і допитливо поглядає на мене. Коли я випивав чарку, на його лиці з'являвся вираз задоволення. Це було своєрідне підбадьорювання на змагання. А в перервах він пропонував то «млинці з мочанкою», то «надзвичайні штанці з м'ясом, так і плавають у маслі, святі таких не їли». Видно, він випробовував мене з усіх боків. Я пив і майже не п'янів.

Решта, крім Світиловича, були вже в тому стані, коли кожний не слухає, що каже інший, коли обличчя червоні, коли один співає, другий розповідає приятелеві про історію з його коханою, третій силкується звернути увагу всіх на якийсь колоритний факт своєї біографії, а четвертий сам собі розповідає, яка добра була в нього мати, і який він п'янюга, і який він ганебний, не вартий такої матері син Співали, цілувалися. Хтось вив:

Моя жінка в хаті,
А я п'ю, гуляю.
Корчмарю вола, а душу
Чорту пропиваю.

Другий тягнув своєї:

Розкажіть, добрі люди,
Де мій милий ночує.
Якщо в дальній дорозі —
Поможи йому, боже.
Як у вдови на постелі —
Покарай його, боже.
Як у вдови на постелі…

Хтось підвів голову від стола і проспівав свій варіант останнього рядка:

По-можи йому… тож-же.

Всі зареготали.

Врешті Дубатовк покрутив головою, немовби відганяв очмаріння, підвівся й оголосив:

— Я знайшов, нарешті, серед молодих справжнього шляхтича. Він пив сьогодні більше за мене, я очманів, а він свіжий, як кущ під дощем. Ви всі тут не витримали б і половини цього. Дев'ять вас лежали б без ніг, а один мукав. Це мужчина! Це людина! Його і тільки його я із задоволенням обрав би собі другом юнацтва.

Усі почали кричати «Славу!». Тільки Ворона дивився на мене похмуро і в'їдливо. Пили за моє здоров'я, за шляхту — сіль землі, за мою майбутню дружину.

Коли захват трохи пригас, Дубатовк подивився мені в очі і довірливо запитав:

— Одружишся?

Я невиразно кивнув головою, хоч добре зрозумів, про що він запитує. Він, видно, був упевнений у цьому, а мені не хотілося його переконувати в протилежному. Старому я сподобався, він був напідпитку зараз і міг дуже образитися, коли б я щиро сказав йому, що я ніколи про це не думав і думати не хочу.

— Вона гарна, — замість відповіді ствердив Дубатовк і зітхнув, відводячи очі вбік.

— Хто? — запитав я.

— Моя підопічна.

Справа зайшла надто далеко, і більше крутити не можна було, вийшло б, що я скомпрометував дівчину.

— Я не думав про це, — сказав я. — А якби навіть і думав, так це справа не моя. Запитали б перш за все у неї.

— Уникаєш серйозної відповіді, — раптом в'їдливо процідив Ворона (я не чекав, що він може чути нашу тиху розмову). — Не хочеш просто і щиро сказати поважним людям, що ганяєш за грішми, за родовитою дружиною.

Я пополотнів. Намагаючись триматися спокійно, відповів:

— Я не маю наміру одружуватися. І взагалі вважаю, що розмова про дівчину в холостяцькій підпилій компанії не пасує справжньому мужчині. Помовчте, пане Ворона, не привертайте уваги п'яних до безвинної дівчини, не псуйте її репутації, і я, хоч це жахлива образа, дарую вам її.

— Хо! — сказав Ворона. — Він мені дарує. Цей кіт, цей хамло.

— Замовчіть! — крикнув я. — Як ви ображаєте її одним з цих слів, подумайте!

— Панове! Панове! — заспокоював нас Дубатовк. — Вороно, ти п'яний.

— Думайте самі. Я простив вам одного разу вашу провину, але цього більше не робитиму, — прошипів Ворона.

— Мерзотник! — вигукнув я, шаліючи.

— Це я?

— Так, ви! — крикнув я так страшно, що навіть той, що спав, підвів голову від стола. — Я змушу вас заткнути пельку.

Столовий ніж просвистів у повітрі і плазом стукнувся мені в груди. Я скочив з місця, схопив Ворону за петельки і трусонув. В ту мить Дубатовк схопив нас за плечі і розтягнув, мовчки штурхонувши Ворону в груди.

— Соромся, Олесю! — загорлав він. — Ти щеня… Зараз же мирися.

— Ні, стривай, Дубатовк. Справа серйозна. Пізно. Зачеплено мій гонор, — ревів Ворона.

— І мій гонор як господаря. Хто тепер приїде до мені в гості? Усі скажуть, що в мене можна наткнутися на таке, — гув Дубатовк.

— Начхати, — вигукнув, вищирившись, Ворона.

Дубатовк мовчки заїхав йому в ухо.

— Тепер ти будеш перш за все битися на шаблях зі мною, бо він тільки взяв тебе за петельки, — прошипів він таким голосом, що багато хто здригнувся. — Я зроблю так, що мій гість піде звідси живий і здоровий.

— Помиляєшся, — майже спокійно сказав Ворона. — Хто перший образив, той перший і в черзі. А опісля вже буде справа і з тобою, хоч і вбий мене.

— Олесю, — майже благав Дубатовк. — Не ганьби моєї хати.

— Він битиметься зі мною, — твердо сказав Ворона.

— Ну й добре, — несподівано погодився господар. — Байдуже, пане Білорецький. Будьте мужнім. Цей підсвинок зараз такий п'яний, що не зможе тримати пістоля. Я, чого доброго, стану поруч з вами, це буде найнебезпечніше від куль місце на всьому місці дуелі.