Дике полювання короля Стаха - Страница 25

Я підійшов ближче і раптом побачив її бліде обличчя, на ньому згасли останні сліди радості. Вітер завив у комині.

— Пане Білорецький, — сказала вона. — Як глухо. Я відвикла від цього. Пройдімо з вами ще один вальс, перш ніж назавжди…

Голос її урвався. Я поклав руку на її стан, і ми, підкоряючись внутрішній музиці, яка ще лунала в наших вуха попливли по залі. Шурхіт наших ніг глухо відлунював під стелею. Мені було чомусь навіть страшно, ніби я був присутній на похороні, а вона знову переживала весь вечір. Стан її, тонкий і гнучкий, трошки хитався під моєю рукою, маяла її вуаль, жаром спалахувала сукня, коли ми потрапляли у відблиск полум'я з каміна, робилася блакитною, коли потрапляли в темряву. Це старовинне вбрання, ця вуаль, яка торкалася часом мого обличчя, цей стан під моєю рукою і задумані опущені очі я, напевне, ніколи не забуду.

І раптом вона на мить притиснулася чолом до мого плеча.

— Усе. Не можу більше. Годі. Це все. Дякую вам… за все.

Я подивився на неї і побачив очі, які блищали від невиплаканих сліз.

Це було справді все. Вона пішла до своєї кімнати, а я все дивився на маленьку фігурку в старовинному вбранні, яка йшла залою, гублячись у темряві під поглядами предків зі стіни.

Я забув цієї ночі погасити свічку на столику біля вікна і лежав у широкому, як луг, ліжку, вже засинаючи, коли мою дрімоту знову перервали кроки в коридорі. Знаючи, що я знову нікого не побачу, коли вигляну, я лежав спокійно. Швидко кроки стихли. Я почав було знову дрімати, коли раптом стрепенувся.

Крізь шибку на мене дивилося людське обличчя. Чоловік був справді дуже малий (я бачив його майже до пояса), у каптані з широким коміром. Це був чоловік І все-таки нелюдська істота. Її голівка була стиснута з боків і ненатурально видовжена, рідке волосся звисало з неї. Але найдивовижнішим було обличчя Малого Чоловіка. Воно було майже таке зелене, як одяг, рот великий і без губів, ніс маленький, а нижні повіки були непомірно великі, як у жаби. Я порівняв його з мавпою, але скоріше це було обличчя справжньої жаби. І очі, широкі, темні, дивилися на мене з тупою злістю і ще чимось незрозумілим. Потім з'явилася ненатурально довга зеленувата рука. Істота глухо застогнала, і це вивело мене із заціпеніння. Я кинувся до вікна і помітив, що Малого Чоловіка нема. Він зник.

Я з тріском розчинив вікно — холодне повітря линуло в кімнату. Висунувши голову, я подивився на всі боки — нікого. Він наче випарувався. Стрибнути вниз він не міг, у цьому місці під двома поверхами ще був третій (будинок стояв частково на схилі), вікна праворуч і ліворуч були зачинені, та й карниз був такий вузький, що по ньому не пробігла б і миша. Я зачинив вікно і замислився, уперше взявши під сумнів свої розумові здібності.

Що це було? Я не вірив ні в бога, ні в привиди, але живою людиною ця істота бути не могла. Та й звідки вона могла з'явитися, куди могла зникнути? Де могла існувати? Щось зле і таємниче було в цьому домі. Що це таке? Невже справді привид? Усе моє виховання повстало проти цього. А може, я п'яний? Ні, я майже не пив. Та й звідки з'явилися б знову ті кроки, що зараз лунають у коридорі? Чи лунали вони тоді, коли я бачив обличчя цієї потвори у вікні?

Цікавість моя дійшла до межі неможливого. Ні, я не поїду звідси завтра, як думав, я повинен розгадати все це. Жінка, яка подарувала мені сьогодні ще один добрий спогад, божеволіє тут від жаху, тут діється щось несумісне із законами природи, а я поїду. Але хто допоможе мені? Хто? Хто допоможе мені в пошуках? І згадалися мені слова Світиловича: «Приповзу до її ніг і помру». Так, з ним я і повинен зустрітися. Ми спіймаємо цю погань, а якщо ні — я повірю в існування зелених привидів і ангелів божих.

Розділ п'ятий

Через день я підходив до будинку Дубатовка. Я не хотів іти, але господиня сказала: «Ідіть, я наказую. Мені не буде тут страшно».

І я пішов. Йти мені довелося зовсім в інший бік від дому, на південний схід. Заросла травою алея, обабіч якої стояв похмурий, як ліс, парк, довела мене до огорожі. В одному місці тут не було прута (то була таємниця Надії Яновської, яку вона мені відкрила), і можна було пролізти. Це було добре, бо мені не довелося, таким чином, іти на північ тією алеєю, якою я приїхав, обминати весь парк і тільки тоді йти до будинку Дубатовка. А так я проліз крізь огорожу і вибрався на рівне місце. Ліворуч і прямо переді мною були безмежні вересові пустки з поодинокими купами дерев, праворуч якісь зарості, за ними повна, як око, річка, потім болотяний скарлючений ліс, а далі, видно, справжня і безнадійна драговина. Десь дуже далеко бовваніли за вересовими пустками верхів'я дерев, якими, мабуть, була обсаджена садиба Дубатовка.

Я повільно йшов пусткою, тільки часом потрапляючи на щось схоже на стежку. І хоч осіннє поле було похмуре і непривітне, хоч двічі над моєю головою пролітав величезний крук — мені було тут легко після Болотяних Ялин. Тут було все звичайне: мох на купинах болітець, сухий верес поміж ними, мишка-крихітка, яка тягнула з високого будяка білий пух, видно, у своє гніздо, готуючись до зими.

Я підійшов до будинку Дубатовка тільки присмерком, коли вікна його були яскраво освітлені. Це був звичайнісінький шляхетський будинок. Старовинної будови, приземкуватий, з дуже маленькими віконцями, він був укритий гонтом, чисто побілений, мав ґанок з чотирма колонами.

Провінційний архітектор не знав, мабуть, відомого секрету, І тому колони здавалися трохи випуклими посередині, як бочки. Оточували будинок старі жовті, уже майже облетілі величезні липи. За будинком великий, переважно фруктовий сад, за ним — клапоть зораної землі.