Дике полювання короля Стаха - Страница 23

Я зрозумів, що дай такому в руки пістоля, і він, усе з тією самою щирою білозубою усмішкою, підійде до тирана, всадить у нього кулю і потім спокійно скаже смерті: «Ходи сюди». І витримає найбільші муки спокійно, і, коли не помре у в'язниці від жадоби волі, спокійно піде на ешафот.

І таку невимовну довіру викликав у мене цей молодик, що руки наші зустрілися і я всміхнувся йому, як другові.

— За що ж вас виключили, пане Світиловичу?

— Ет, глупство. Почалося із вшанування пам'яті Шевченка. Студенти, звичайно, були одними з перших. Нам пригрозили, що до університету введуть поліцію. — Він аж почервонів. — Ну, ми почали кричати. А я вигукнув, що коли вони так насміляться зробити це зі святими нашими стінами, так ми кров'ю змиємо з них ганьбу. І перша куля буде тому, хто дасть такий наказ. Потім ми висипали з будинку, зчинився галас, і мене схопили. А коли в поліції спитали про національність, так я відповів: «Пиши: українець».

— Добре сказано.

— Я знаю, це дуже необережно для тих, хто почав боротьбу.

— Ні, це добре і для них. Одна така відповідь варта десятка куль. І це означає, що проти спільного ворога — всі. І нема ніякої різниці між білорусом і українцем, коли над спиною висить нагай.

Ми мовчки дивилися на танці аж доти, доки уста Світиловича не пересмикнуло:

— Танцюють. Чортзна-що. Паноптикум якийсь… допотопні ящери. У профіль не обличчя, а звірячі морди. Мозку — з наперсток, а вилиці, як у динозаврів, на сімсот зубів. І сукні з шлейфами. І ці страшні обличчя виродків… Усе ж таки нещасний ми народ, пане Білорецький.

— Чому?

— У нас ніколи не було справжніх володарів думок.

— Може, це й краще, — сказав я.

— І все-таки безпритульний ми народ… І ця ганебна торгівля батьківщиною протягом семи століть. Спочатку Литві, потім, ледь народ встиг асимілювати її, полякам, усім, кому не лінь, кому хочеться, позабувши гордість, позабувши совість.

На нас почали оглядатися.

— Бачите, оглядаються. Коли людина кричить — їм не подобається. Вони тут усі — одне кодло. Топчуть менших, зрікаються сумління, продають багатим дідам дівчат. Он бачите цього Саву Стаховського: я б коня не поставив з ним в одній стайні, побоюючись за кінську мораль. А ця Хобалева, повітова Мессаліна. І цей, Осонович, звів у могилу дівчину-кріпачку. Нині у нього нема на це права, але він все одно живе в розпусті. Нещасна Білорусь! Добрий, поміркований, романтичний народ у руках такої паскуди. І доки цей народ буде дурнем, так буде завжди. Віддає чужинцям кращих своїх синів, кращих поетів, діток своїх, пророків своїх, немовби дуже багатий. Віддає своїх героїв на дибу, а сам сидить у клітці над мискою з бульбою та бруквою і кліпає очима. Дорого б я дав тій людині, яка скине нарешті з шиї народної усіх цих гнилих шляхтичів, тупих homo novus'ів, пихатих вискочок, продажних журналістів і зробить його господарем власної долі. Всю кров віддав би.

Видно, чуття моє загострилося: я весь час відчував на спині чийсь погляд. Коли Світилович закінчив — я обернувся і… став приголомшений. Надія Яновська стояла і слухала нас. Але це була не вона, це була мара, лісовий дух, казковий привид. Вона була в середньовічному жіночому вбранні: сукня, на яку пішло п'ятдесят ліктів золотистого оршанського атласу, поверх неї друга, біла з блакитними, що відливали сріблом, розводами і чималими розрізами на рукавах і подолі. Стан, стиснутий у шнуровицю, був перевитий тонким волотистим шнуром, який спадав майже до землі двома китицями. А на плечах був тонкий рубок з білого табіну. Волосся було взяте в сітку і прикрашене мереживним вінком, старосвітським жіночим убором, який трохи нагадував кораблик, зроблений із срібних ниток. З обох кутів цього кораблика звисала до землі тонка біла вуаль.

Це була королівна-лебідь, володарка бурштинового палацу, одно слово, чортзна-що, тільки не давнє гидке каченя. Я сам побачив, як очі Дубатовка вирячилися і нижня щелепа відвисла: він, видно, і сам не чекав такого. Вискнула скрипка. Стало тихо.

Це досить незручне вбрання, і звичайно воно псує незвиклу до нього жінку: сковує її рухи, робить важкою і мішкуватою, але ця несла його, як королева, немовби все життя тільки його й носила: гордо відкинувши голову, вона пливла поважно, жіночно. І лукаво, і гоноровито усміхалися з-під вуалі її великі очі, збуджені почуттям власної краси.

Дубатовк аж хрюкнув від подиву і пішов до неї, усе прискорюючи ходу. З незрозумілим виразом болю в очах узяв її лице в долоні і поцілував у чоло, буркнувши щось на зразок «таку красу!..».

А потім уста його знову розпливлися в усмішці:

— Королева! Красуня моя! Дочекалися святі мученики! Яновська, Яновська до мізинця!!! Дозволь, донечко, ніжку.

І цей величезний незграбний чоловік, крекчучи, розпростерся на підлозі і доторкнувся губами до носка її маленьких черевичків. Потім підвівся і зареготав:

— Ну, доню, треба тобі з таким капіталом сидіти тихесенько, як миша, а то ще вкрадуть.

І раптом підморгнув:

— А що, якби нам згадати старовину, як ти ще дівчинкою зі мною танцювала? Подаруй старому боброві танок, а там хоч і помирати.

Біла королева подала йому руку.

— Гей, лебедики! — крикнув інвалідам Дубатовк. — Давайте спершу наш «Вітерець» кругів зо два, а потім, з мого місця, — знаєте яке? — переходьте на мазура!

І таємничо звернувся до мене:

— Усі наші танці добрі, але такого вогняного, як польський мазур, нема. «Лявониха» — тільки вона й могла б посперечатися, але для неї треба кілька пар, а ці бабники і слинтяї хіба можуть? Тут треба мати балетні ноги, от як у мене.