Дике полювання короля Стаха - Страница 19

— Добривечір, панове, — зарокотав Дубатовк. — Чого це ви сумні, як миші під шапкою? Байдуже, ми зараз вас розвеселимо. Бачиш, Вороно, панночки які! Зарано я, брате, народився. У-ух, кралечки-красунечки!

Він пройшов крізь натовп (Ворона зупинився біля якоїсь панночки) і наблизився до Надії Яновської. Очі його стали маленькими і запромінилися сміхом.

— День-вечір добрий, донечко! — І лунко цмокнув її у чоло, як стрельнув. Потім відступив. — А яка ж ти в мене стала зграбна, вродлива! Лежати всій Білорусі біля твоїх ніжок. І нехай на мені на тому світі Люципер смолу возить, коли я, старий гріховодник, через місяць не питиму на твоєму весіллі горілку з твого черевичка. Тільки щось очі сумненькі. Байдуже, зараз розвеселю.

І він з чарівною ведмежою грацією крутнувся на підборах.

— Антоне, душа чортова! Грицьку, Петрусю! Холера вас Там схопила, чи що?

З'явилися Антон, Грицько і Петрусь, згинаючись під тягарем якихось величезних пакунків.

— Ну, гави-роззяви, кладіть усе до ніг господині. Розгортай! Е-е, нечупаро, у тебе що, руки з… спини ростуть. Тримай, доню.

Перед Яновською лежав на підлозі величезний пухнастий Килим.

— Тримай, доню. Дідівський ще, але зовсім новий. Покладеш у спальні. У тебе там дме, а ноги в усіх Яновських були кволі. Буде тобі тепло. Даремно ти все-таки, Надійко, до мене не переїхала два роки тому. Умовляв її — не згодилася. Ну, добре, тепер пізно вже, велика стала. І мені легше буде, хай йому грець, цьому опікунству.

— Пробачте, дядечку, — тихо сказала Яновська, вражена увагою опікуна. — Ви знаєте, я хотіла бути, де батько… батько.

— Ну-ну-ну, — невміло сказав Дубатовк. — Облиш. І я сам до тебе майже не їздив, знав, що будеш хвилюватися. Друзі ми були з Романом. Нічого, доню, ми, звісно, люди земні, хворіємо на обжерливість, п'яні, але ж бог повинен розбиратися у душах. А якщо він розбирається, то Роман, хоч минав частіше церкву, а не корчму, давно вже на небі ангелів слухає та дивиться в очі своєї небораки дружини, а моєї двоюрідної сестри. Бог — він також не дурень. Головне — сумління, а дірка в роті, куди чарка проситься, остання справа. І дивляться вони з неба на тебе, і не шкодує мати, що смертю своєю дала тобі життя: бач, яка ти королівна стала. Скоро й заміж, з рук опікуна на лагідні та дужі руки чоловіка. Думаєш?

— Раніше не думала, тепер не знаю, — раптом сказала пані Яновська.

— Так-так, — посерйознішав Дубатовк. — Але… аби чоловік добрий. Не поспішай дуже. А зараз тримай ще. Ось тут старовинне наше вбрання, справжнє, не яка-небудь підробка. Опісля підеш, переодягнешся перед танцями. Нема чого це сучасне лахміття носити.

— Їй навряд чи підійде, зіпсує вигляд, — улесливо під'їхала якась дрібна шляхтяночка.

— А ти помовч, кохана. Я знаю, що роблю, — буркнув Дубатовк. — Ну, Надійко, і нарешті ось іще останнє. Довго я думав, чи подарувати це, але користуватися чужим добром не звик. Це твоє, а серед отих твоїх портретів нема одного. Не повинен ряд предків перериватися. Ти сама знаєш, бо ти найстародавнішого майже в усій губернії роду.

На підлозі, звільнений від легкої білої тканини, стояв дуже старий портрет такої незвичайної, видно, італійської роботи, якої майже не знайдеш у білоруській іконографії початку сімнадцятого століття. Не було плесковатої стіни за спиною, не висів на ній герб. Було вікно, відчинене на вечірні болота, був похмурий день над ними, і був чоловік, який сидів спиною до всього цього. Невиразне блакитно-сіре світло лилося на його худорляве лице, на міцно сплетені пальці рук, на чорний із золотом одяг.

І лице цього чоловіка було живіше, ніж у живого і таке дивне, жорстоке й похмуре, що можна було злякатися. Тіні лягли в очницях, і здавалося, навіть жилка пульсувала на повіках. І в ньому була родова схожість з лицем господині, але все те, що було в Яновської приємне і миле, тут було огидне. Віроломність, розум, хвороблива іскра божевілля читалися в цьому гоноровитому роті, владність до закостеніння, непоміркованість до фанатизму, жорстокість до садизму. Я ступив два кроки вбік — величезні, усе до дна розуміючі в твоїй душі очі посунулися за мною і знову дивилися мені в лице.

Хтось зітхнув.

— Роман Старий, — приглушено промовив Дубатовк, але я сам зрозумів уже, хто це такий, так правильно я його уявив зі слів легенди. Я здогадався, що це винуватець родового прокльону ще й тому, що лице господині невловимо зблідло, і вона ледь помітно похитнулася.

Невідомо, чим закінчилася б ця німа сцена, але тут хтось Мовчки і несподівано штурхнув мене в груди. Я похитнувся. Це Ворона пробився через натовп і, прагнучи пройти до господині, відштовхнув мене. Він спокійно йшов далі, не попросивши пробачення, навіть не обернувшись у мій бік, немовби на моєму місці стояв неживий предмет.

Я походив із звичайних інтелігентів, які вислужували з покоління у покоління свою шляхетність, були вченими, інженерами — плебеями з точки зору цього пихатого шляхтича, в якого предок був доїжджачим у багатого магната-вбивці. Мені часто доводилося захищати свою гідність перед такими, і зараз увесь мій «плебейський» гонор став на диби.

— Пане, — голосно сказав я. — Ви вважаєте, що справжньому дворянинові личить — штурхонути людину і не попросити в неї пробачення?

Він обернувся.

— Це ви мені?

— Вам, — спокійно відповів я. — Справжній шляхтич — це джентльмен.

Він підійшов до мене і з цікавістю почав розглядати.

— Гм, — спокійно сказав він. — Хто ж це вчитиме шляхтича правил делікатності?

— Не знаю, — спокійно і в'їдливо відповів я. — У всякому разі, не ви. Неосвічений ксьондз не повинен вчити інших латині.