Дике полювання короля Стаха - Страница 12

Я дивився на неї здивовано. Цей запал, це натхнення від власних слів зробили її лице незвичайним. Я тільки тут зрозумів: ніяка вона не невродлива — переді мною незвичайна дівчина, вродлива трохи божевільною вродою. Ух! Яка це була врода!!! Напевне, такими були наші старожитні «пророчиці», які билися у загонах Мурашка і Мужицького Христа. Це була врода неземна, замучена, з гіркими вустами і великими чорними сухими очима.

І раптом… усе це зникло. Переді мною знову сидів той самий замірок. Тільки я вже знав, яка вона насправді.

— І все-таки мені дуже, дуже не хочеться помирати. Я так хочу сонця, інших, не бачених мною лугів, дитячого сміху. Я дуже хочу жити, хоч і не маю на це права. Тільки це і дало мені можливість витримати ці два роки, хоч виходу нема. Тут нічні кроки, Малий Чоловік, Блакитна Жінка. Я знаю, я помру. І все це… дике полювання короля Стиха. Аби не воно — ми, можливо, ще жили б. Воно уб'є нас.

І вона замовкла, замовкла на цілу годину, поки не підійшов час іти спочивати.

І коли до цього вечора я був байдужий до цієї замореної шляхтяночки, то після її палких слів зрозумів, що якимсь дивом з неї вийшла справжня людина. Цій людині треба було обов'язково допомогти.

І, лежачи в темряві з розплющеними очима, я майже до ранку думав, що коли вчора я вирішив їхати через два дні з бридкого місця і далі від родовитої господині, то зараз я залишуся тут на тиждень, два, три, на місяць, щоб розгадати всі ці таємниці і повернути справжній людині заслужений спокій.

Розділ третій

Перше, що я зробив наступного дня, це відірвав дошки від дверей тієї єдиної забитої кімнати, в якій і міг зникнути Малий Чоловік, коли він був істотою з плоті й крові. Цвяхи заржавіли, фільонки на дверях були цілі, у кімнаті лежав шар пилу на три пальці. Там ніхто не міг сховатися, і я знову забив двері. Потім я обстежив усі кімнати в другому крилі і переконався, що сховатися там ніде. Над коридором, де я чув кроки, було горище, на якому також не було слідів. Праворуч були двері в мою кімнату і кімнату господині, глуха стіна і за нею парк.

Від усього цього мені почала паморочитися голова. Невже справді існує на світі щось надприродне? З цим я, загартований атеїст, ніяк не міг згодитися.

Мені спало на думку, що треба піти в бібліотеку й довідатися, нарешті, що це за дике полювання, про яке мені незручно було розпитувати господиню. До речі, я сподівався розшукати там який-небудь старий план будинку, щоб потім розпочати методичні пошуки. Я знав, що в наших старих палацах бували часом так звані «слухавки», тобто таємні пробої у стінах. У них звичайно були замуровані «голосники» — особливої форми глеки, що посилювали звуки, — і господар міг, перебуваючи в іншому кінці палацу, добре чути, що говорять гості або слуги в цьому кінці.

Можливо, і тут було щось подібне. Яка-небудь економка ходила вночі на першому поверсі, а кроки її було чути тут. Це була надія, але чого не трапляється…

І я рушив до бібліотеки, розміщеної на бельетажі між першим і другим поверхами, в окремому крилі.

Рідко мені доводилося бачити такі занедбані кімнат Паркет вищерблений, величезні вікна в пилюці, люстри стелі в запилених чохлах. Видно, це була найдавні частина будинку, «замчище», довкола якого опісля вин сам палац. Це спало мені на думку, коли я побачив перед самою бібліотекою дивну кімнату. І тут був камін, але такий величезний, що зубра можна було засмажити, і навіть гнізда від рожен ще лишилися на його стінах. Вікна маленькі і кольорових скелець, стіни грубо потиньковані; на стелі перехрещуються важкі квадратні балки, покриті закопченою різьбою. А на стінах старовинна груба зброя. Одне слово, ці була кімната тих «добрих давніх часів», коли пани разом її хлопами збиралися до однієї зали і сиділи зимовими вечорами біля вогнища. Пані і челядниці пряли, пан грав з хлопцями у «двадцять пальців» або в кості. Ах, ідилічні давні часи! І куди, нащо ви тільки зникли?

Правда, потім між одним і другим могло статися таке, що — тільки послухаєш — кров холоне і жити не хочеться, але ж це дурниці, на це зважають тільки сентиментальні хлюпики.

Даруйте мені, шановні читачі, що я не можу пройти повз жодну кімнату, щоб не розповісти про неї. Що поробиш, на старості літ людина стає балакучою. І до того ж ви такого ніколи не бачили й не побачите. Можливо, комусь буде цікаво.

Бібліотека була під стиль передпокою. Високі склепіння, вікна на колонках, крісла, оббиті рудою від старості шкірою, величезні шафи мореного дуба і книжки, книжки, книжки.

Ну, як пройти повз них і не сказати вам хоч два слова! Давні пергаментні книжки, книжки на першому пористому папері, книжки на жовтому від часу, гладенькому, лощеному папері. Книжки XVII століття, які пізнаєш одразу за гатунком шкіри на обкладинках. Руда шкіра обкладинок XVIII століття; дерев'яні дошки, обтягнуті тонкою шкірою на обкладинках книжок XVI століття.

І назви! Боже, які назви: «Катэхізіс роускі», «Сапраудная хроніка Яна Збороускаго», «Варлам-індзеянін», «Прытча пра славыя», старі, шестодневи, «Бчала працавітая», рукописні збірники старих легенд. «Gesta Romanorum» з двохсот ішонідань, «Трыштан і Ізота», «Бава» в білоруському варіанті, «Апафегмы», «Прамова Мялешкі». Це був скарб! А більше нові манірні книжки з довгими назвами, на зразок: «Пляценне амурнае, або тисяча спосабау, якімі адарыраваны кавалер свой прадмет да згоды з амурнай пажадлівасцю сваёй прывесці можа». Але годі, а то я ризикую ніколи не закінчити свого опису.

Я так захопився книжками, що не одразу зауважив у кімнаті другого чоловіка. А він між тим підвівся з крісла й очікувально дивився на мене, трохи нахиливши голову. На вустах його була приємна усмішка, великі очі лагідно усміхалися. Однією рукою він соромливо притримував на животі халат. Ми відрекомендувались: