Дике полювання короля Стаха - Страница 10

І серед цього стояло два келихи з веселкового старожитнього скла, якого нині на вагу золота не знайдеш (один келих, перед нею, був трошки надбитий зверху).

Як на гріх, єдиний за весь день останній промінь сонця пробився у вікно і заграв на склі, запалив у нім десятки різноколірних вогників.

Господиня, напевне, помітила мій погляд і сказала:

— Це все останнє з тих трьох приборів, які залишилися під предка — Романа Жись-Яновського. Але ходить недоречний переказ, немовби це подарунок йому… від короля Стаха.

Правда, сьогодні вона якось пожвавішала, здавалася навіть не такою невродливою, очевидно, їй подобалася нова роль.

Ми випили вина й поїли, майже весь час розмовляючи. Вино було червоне, як гранат, і надзвичайно добре. Я зовсім розвеселився, смішив господиню, і у неї навіть з'явилися на щічках дві не дуже здорові рожеві плями.

— А чому ви додали до прізвища вашого предка цю приставку «жись»?

— Давня історія, — знову похмуро відповіла вона. — Було це нібито на полюванні. До глухуватого короля ззаду біг зубр, і побачив це лише Роман. Він крикнув йому: «Жись!» — це по-нашому, тутешньому, означає «стережись!», і король обернувся, але, відбігаючи вбік, упав. Тоді Роман з ризиком убити короля пострілом влучив зуброві в око, і той повалився майже поряд з королем. Після цього у наш герб дали пищаль, а до прізвища приставку «жись».

— Такі випадки могли бути за тих часів, — ствердив я. — Пробачте, я невіглас у геральдиці. Яновські, мені здається, ведуться на нашій землі з дванадцятого століття?

— З тринадцятого, — сказала вона. — І краще, якби вони не велися. Ці закони роду чиста дурниця, але супроти них не підеш. Ці каміни, ці правила обов'язково жити в цьому будинку комусь із нащадків, заборона продавати його. А між іншим, ми жебраки. І будинок цей — жахливий будинок. І на нас немов прокляття якесь лежить. Двічі позбавляли герба, труїли. Майже ніхто з предків не помер своєю смертю. Ось цього в червоному плащі живцем відспівали в церкві, оця жінка з неприємним обличчям, наша дальня родичка Достоєвська (між іншим, один з предків славетного письменника) вбила чоловіка і ледь не знищила пасинка, її засудили до страти. Що поробиш, нащадкам за все треба платити, і на мені рід Яновських згине. А як мені хочеться часом на тепле сонце, під шати справжніх дерев, які тут не ростуть. Мені іноді сняться вони — молоді, величезні, пишні, мов зелені хмари. І води, такі світлі, такі повні, що дух перехоплює, що зупиняється від щастя серце. А тут ці огидні ялини, драговина, морок…

Від полум'я каміна порожевіло її лице. За вікнами уже запала глибока чорна ніч, і, видно, почалася злива.

— Ах, пане Білорецький, я така щаслива, що ви тут, що є поряд людина. Звичайно я в такі вечори голосно співаю, але я й пісень добрих не знаю, усе давні, з рукописних книжок, зібраних дідом. І там жахи: людина тягне по росичці червоний слід, а дзвін, який давно потонув у болоті, гуде ночами, гуде…

Приходять дні, і відходять дні… —

заспівала вона високим, тремтливим голосом.

Приходять дні, і відходять дні.
Темряві — світло навстріч.
Б'ється Казко з Кирдзяєм Пацюком,
Б'ється і день і ніч.
Кров від напруги з-під нігтів біжить,
Вогонь викрешують з шабель пани.
І впав Казко, і покликав він:
«Де ж ви, друзі?» Не чують вони.
Любка Юр'ївна вчула голос його
І гукнула свій дужий рід.
І полетіли на конях вони
До далеких рудих боліт.

— А далі погані слова. Не хочу співати. Тільки й добре, що останні рядки:

І, неначе пара тих голубів,
Так у згоді вони жили, —
Доки сонце світило грішній землі,
Доки разом у діл не зійшли.

Я був глибоко, від усього серця розчулений. Таке почуття буває тільки тоді, коли людина глибоко вірить у те, про що співає. І яка чудова давня пісня!

А вона раптом утнулася лицем у долоні і заридала, їй-богу, серце моє облилося кров'ю. Що поробиш, я взагалі непростимо жалісливий.

Не пригадую, якими словами я її втішав.

Шановний читачу, до цього самого місця я був, так би мовити, суворим реалістом у своїй розповіді. Ви знаєте, я не великий охотник до романів в дусі мадам Радкліф і перший не повірив би, якби хтось розповів мені таке. Тон мого оповідання різко змінюється.

Повірте мені, якби все це було вигадкою — я вигадав би це зовсім по-іншому. У мене все-таки добрий смак, а такого жоден з романістів, що поважає себе, не наважився б пропонувати серйозним людям.

Але я розповідаю щиру правду. Мені не можна брехати, а це для мене занадто своє, занадто важливе. Тому розповідатиму, як воно було.

Ми сиділи деякий час мовчки, камін догорав, темрява запанувала по кутках величезної зали, коли я глянув на неї і перелякався: такі широкі були в неї очі, так дивно похилена голова. І зовсім не видно було губів, так вони зблідли.

— Чуєте?

Я прислухався. У мене тонкий слух, але тільки через хвилину я почув те, що чула вона.

Десь у коридорі, зліва від нас, тріщав під чиїмись кроками паркет. Хтось ішов довгими, нескінченними переходами, і кроки то затихали, то з'являлися знову.

— Чуєте? Тук-тук-тук…

— Надіє Романівно, що з вами, що таке?!

— Пустіть мене… Це Малий Чоловік… Це знову він… По мою душу.

З усього цього я зрозумів тільки те, що в цьому домі чиняться якісь недоречні жарти, що тут якийсь шибеник полохає жінку.

Незважаючи на те, що вона схопила мене за рукав, намагаючись затримати, я схопив камінну кочергу і кинувся сходами до коридора. Це було справою хвилини, і я розчинив ногою двері. Величезний коридор був напівтемний, але я добре бачив, що в ньому нікого не було. Так, нікого не було. Були тільки кроки, які лунали, як і раніше, трохи невпевнено, але гучно. Вони були зовсім близько від мене, але потроху віддалялися в другий кінець коридора.